Читати книгу - "Теплі полярні ночі, Юрій Тарнавський"

Побоюючись, що двері замкнені, я взяв ключ, що зберігався в шухляді батькового нічного столика біля ліжка, знову виліз крізь вікно й побіг до хати.

Двері, на диво, виявилися незамкнені, хоча принесений ключ до них підійшов.

Із серцем знов у горлі, я увійшов усередину, причинив двері й обійшов кімнати.

Хата була майже порожня, лише де-не-де на підлозі було розкидано речі, а ще залишено меблі, передусім великі, як-от шафи й ліжка, які важко винести.

Спершу хата видалася мені чужою і начебто належала вона комусь іншому, а не нам, але згодом я почав пригадувати розташування кімнат, яке запам’ятав, ще ходячи тут з батьками, коли хату будували, і дедалі дужче відчував, що я в себе — в нас — удома. Усвідомивши це, я почав помічати її красу — високі стелі, лискучу паркетну підлогу, високі вікна з прозорим склом без ґраток, гладеньке біле емальоване поруччя вздовж тераси біля чорного ходу на першому поверсі й маленький балкон на третьому… Величезну вітальню на головному поверсі можна було поділити надвоє пересувною складаною стіною з лискучого світлого дерева, подібного на паркет. Я згадав, як тато і мама говорили про неї, і ніяк не міг того уявити — й ось я бачив її на власні очі! Стіну не розсунули, тож я поквапився її розтягнути, щоб побачити, як від цього зміниться кімната. Мені більше сподобалася нерозділена, і я знову її склав.

На кухні був розгардіяш, що мене дратувало, і я взявся прибирати, щось кидаючи в сміттєве відро, а решту складаючи в шухляди й шафи. Підлогу вкривало сміття, тож я знайшов мітлу й замів її. Так я зробив у всіх кімнатах на головному поверсі, залишивши неприбраними приміщення на останніх двох. Це забрало б забагато часу.

На декількох ліжках були простирадла, і я розправив їх, щоб ліжка стояли застелені.

На ліжку у великій — батьківській — спальні лежало червоне атласне простирадло, я розгладив його, аж воно блищало, як рідка червона фарба. Я кинувся на ліжко, кілька разів підстрибнув і вирішив, що заночую тут, але потім зрозумів, що не зможу — вдома почнуть хвилюватися, де я, і прийдуть мене шукати. Я пообіцяв татові поводитись добре і мав дотриматися слова.

Я востаннє озирнувся перед тим, як піти. Хата належала нам. Я уявив, як ми живемо в ній учотирьох, наче мама досі жива і тато з нами, а війни не було й нам із Норою не треба нікуди тікати. Задоволений і втихомирений, яким не був уже давно, я вийшов, замкнув двері, поклав ключ до кишені й повернувся до баби. Повернувшись, я одразу сховав ключ у шухляді нічного столика.

Тобі щось наснилося?

Тієї ночі мені наснилося, що я залишився сам у нашій хаті й вийшов на балкон, а навкруги немає жодної іншої хати, лише чисте поле в жовтих квітах, які видніли в темряві, і небо над головою насичено чорне, але повне яскравих зірок. Моя сорочка розстебнута на грудях, і пахучий легіт лоскоче обличчя, приносячи із собою солодкавий запах трав.

7

Ви готувалися в дорогу?

Наступних пару днів усі вдома були зайняті виключно підготовкою до подорожі.

Пекли хліб, нарізали скибками, знову ставили в піч, робили сухарі й запихали їх у дорожні лантухи. Зривали яблука й груші, деякі ще недозрілі, нарізали й сушили так само, зав’язували в окремі мішечки, а потім складали в лантухи. До цього додали кілька лантухів картоплі й один маленький моркви. Заплатили, щоб зарізали кабана, наробили ковбас, закоптили, загорнули в газети, склали в кошики й поставили поруч з лантухами з харчами. Запас поповнився іншою провізією: слоїками із салом, сіллю, милом тощо.

Всі приготували собі одяг, і кожен поклав свій у валізу разом з особистими речами — гребінцем, зубною щіткою, рушником тощо. Я хотів узяти два томи Свена Гедіна, але вирішив, що вони заважкі, і, продивляючись свою маленьку бібліотеку, що тулилася на полиці, нарешті зупинився на тоненькій і пошарпаній «Акселевій печері». Вона нагадала мені про найщасливіші хвилини мого дитинства, пов’язані з мандрами, в які я саме мав вирушити, і щось у ній підказувало, що саме її було мені слід взяти із собою. Напевне, це частково було й через сни про темні ночі, які я мав останнім часом, а також через щось інше, чого я ніяк не міг вгадати. Просто відчувалося, що саме цю книжку я маю взяти із собою.

Важливі документи, як-от метрики, та сімейні світлини зібрали, поклали до коробок і запхали в одну з двох валіз, які несла Стефа. Привели її сина, і ми чекали на потяг, що мав забрати нас звідти геть.

Ви сіли в потяг?

Ми сіли в потяг посеред ночі.

Ми знали, що він їде, тож, очікуючи, я заснув одягнений і, коли мене розбудили, увесь трусився, й мої зуби цокотіли, наче від холоду.

Від баби пахло передвоєнними часами, я обійняв її перед тим, як вийти за двері. На щоці, куди вона мене поцілувала, лишилася велика мокра пляма. Як завжди, в чорному з голови до п’ят, вона закрила собою дверний отвір, наче стіжкувата купа попелу мого минулого, проводжаючи поглядом віз, що нас відвозив. Пройти повз неї було б непросто.

Ми їхали крізь пусте та темне місто, але на залізничній станції, осяяній холодним і різким світлом карбідних ламп, вирував люд. Усі кудись квапилися, а потяги терпляче стояли на рейках — довгий ряд червоних вантажних вагонів із відкритими дверима, деякі — повні людей, що витріщалися навкруги, в інші саме сідали, а ще інші — печери непроникної темряви, які чекали своєї черги.

Хтось перекинув відро суниць, яке, ймовірно, принесла селянка зрання, щоб погендлювати, і через безліч людських ніг, що їх топтали, від них на майданчику залишилася велика пляма слизької червоної речовини.

Дехто ковзався на ній, і я також упав і вимазав ногу й штанці з одного боку в червоне, наче викупався в калюжі крові. Всі сказали, що то лихе знамення. Ногу я вимив наступного дня, коли ми зупинилися на станції, але Стефі довелося кілька разів прати штанці, щоб бодай частково змити пляму. Та все одно слід залишився на них назавжди.

Ми вчотирьох сіли у вагон, де нас уже чекали тета Еда і вуйко