Читати книгу - "Таємничий острів"

— Містере Сайрес, — сказав Пенкроф, коли Сміт і Спілет наздогнали їх. — Містере Сайрес, самі бачите, обов’язково треба нам зробити рушниці. Це вам під силу?

— Можливо, — відповів інженер. — Але насамперед ми зробимо лук і стріли. Я впевнений, що ви навчитеся так само спритно володіти ними, як австралійські мисливці.

— Лук і стріли? — з презирством перепитав Пенкроф. — Лук і стріли — дитяча забава!

— Який ви гордий, друже, — зауважив журналіст. — Але ж довгі століття люди користувалися цією зброєю, і її вистачило, щоб закривавити світ. Порох — зовсім ще недавній винахід, а війна, на біду, так само стара, як рід людський!

— Але ж це так, містере Сайрес. їй-богу, так! Ось я завжди так — скажу, не подумавши. Ви вже вибачте!

Але Герберт, палко захоплений природознавством, своєю улюбленою наукою, знову заговорив про кенгуру.

— До речі, — заявив він, — ми наштовхнулися на таких кенгуру, яких піймати дуже важко. Це були величезні тварини з пухнатим сірим хутром. Але, якщо не помиляюся, існують кенгуру чорні й руді; є ще гірські кенгуру, кенгуру-пацюки. З ними набагато легше впоратись. Усього нараховують дванадцять видів кенгуру…

— Герберте, — повчально сказав моряк, — для мене існує тільки один вид кенгуру, називається він «смажений кенгуру», а ось він-то саме нам з тобою не дістався.

Всі мимоволі розсміялися, почувши цю нову наукову класифікацію, створену Пенкрофом. Добряга не ховав своєї досади, думаючи про те, що пообідати доведеться тільки співочими фазанами, але доля ще раз змилосердилася над ним.

Справді, Топ, який відчував, що тут порушено і його власні інтереси, нишпорив по всіх кущах; голод ще загострив його чуття. Можливо, він насамперед піклувався про самого себе, і якби схопив зубами яку-небудь дичину, мисливцям нічого б не дісталося; одначе Наб завбачливо стежив за ним.

Час наближався до третьої години дня; раптом собака пірнув у густі зарості чагарнику, і незабаром глухе рикання засвідчило, що він зійшовся у двобої з якоюсь твариною.

Наб кинувся до місця бою і побачив, що Топ пожирає якесь звірятко. За десять секунд уже не можна було б довідатися, яке, — воно зникло б у шлунку Топа. На щастя, собака наштовхнувся на цілий виводок, — на землі лежали бездиханно два інших гризуни (здобич Топа належала до породи гризунів).

Наб тріумфуючи, вийшов з кущів, тримаючи в кожній руці майбутню печеню. Звірята були більше зайця і вкриті жовтим хутром із зеленуватими підпалинами. Хвости вони мали дуже куці, можна сказати зародкові.

Наші мисливці, як жителі Сполучених Штатів, відразу впізнали в них марасів — різновид агуті, але трохи більших своїх побратимів, які живуть у тропічних країнах; мараси — справжні американські кролики, довговухі звірята, озброєні з кожного боку щелеп п’ятьма корінними зубами, що саме й відрізняє їх від агуті.

— Ура! — , гукнув Пенкроф. — Печеня є! Тепер не соромно й додому повернутися!

Перервана ненадовго подорож відновилася. Колоністи як і раніше йшли берегом Червоного струмка, який ніс свої прозорі, чисті води під навислим сплетінням гілок казуаринів, банксій і гігантських каучукових дерев. Чудові лілейні рослини, що досягали двадцяти футів заввишки, і якісь незнайомі юному натуралісту деревоподібні чагарники схилялися до струмка, який жебонів під покровом зелених склепінь.

Струмок помітно ширшав, Сайресу Сміту здавалося, що вони вже наближаються до гирла. І справді, тільки-но колоністи вийшли з лісової хащі, де їх дивували прекрасні дерева, показалося й гирло Червоного струмка.

Дослідники потрапили на західний берег озера Гранта. На озеро дійсно варто було подивитися. Воно досягало майже семи миль в окружності, а площа його дорівнювала двомстам п’ятдесятьом акрам[11]; спокійну водну гладь облямовували найрізноманітніші дерева. Зі східного боку крізь мальовничі просвіти місцями зблискувало на сонці море. Північний берег озера вигинався плавною дугою, що контрастувала з різкими обрисами південного його краю. На цьому маленькому Онтаріо зібралося безліч водяних птахів. За декілька сот футів від південного берега з води виступала одна-єдина скеля, що заміняла собою «тисячу островів», якими славиться озеро з тією ж назвою в Сполучених Штатах. Тут жили десятки подружніх пар зимородків-рибалок; стоячи на якому-небудь прибережному камені, пихаті, нерухомі, вони підстерігали рибу, що пропливала повз них, раптово з пронизливим криком кидалися у воду і, пірнувши, через мить злітали, тримаючи здобич у дзьобі. А далі, на берегах і на острівці, поважно походжали дикі качки, пелікани, водяні курочки, червоноголовки, щурки, яких природа наділила язиком у вигляді пензлика, два-три представники лірохвостів, красивої породи пернатих, у яких хвостові пера вишукано загнуті у вигляді ліри.

Вода в озері виявилася прісною, прозорою і синюватою; а глянувши на бульбашки, що піднімалися на поверхню води, і на кола, які розпливалися, можна було з упевненістю сказати, що в озері цьому дуже багато риби.

— А справді, прекрасне озеро! — захопився Гедеон Спілет. — Ось би тут пожити!

— Поживемо! — лаконічно відповів Сайрес Сміт.

Бажаючи повернутися в Нетрі найкоротшим шляхом, мандрівники дійшли до південного кінця озера, де береги сходилися під кутом. Не без зусиль прокладаючи собі дорогу в лісових заростях, яких ще не торкалася рука людини, вони рушили далі до узбережжя, тримаючи напрямок на південну частину плато Круговиду. В цей бік вони пройшли дві милі; нарешті, розсунулася остання завіса дерев, і перед очима мандрівників виникло плато, яке зеленіло густою травою, і неосяжна широчінь океану.

Щоб повернутися в Нетрі, досить було перетнути навскіс плато й спуститися по його схилу до першого закруту ріки Віддяки. Але інженеру хотілося знати, де і як випливають з озера надлишкові води, а тому дослідники пройшли під деревами ще півтори милі на північ. Справді, можливо, десь існував стік; або ж вода випливала через розпадину гранітної стіни. Адже озеро являло собою величезну кам’яну западину, яку Червоний струмок поступово наповнив водою; значить надлишок її повинен був десь стікати до моря, падаючи водоспадом. «Якщо це дійсно так, — думав інженер, — то, можливо, вдасться скористатися силою водоспаду, що досі марно пропадала, нікому не приносячи користі». Отже, дослідження берегів озера Гранта продовжувалося. Пройшли по гірському плато на північ ще півтори милі, але всупереч своїм чеканням Сайрес Сміт ніде не знайшов стоку води.

Стрілка годинника вже показувала пів на п’яту. Час було повертатися до притулку, приготувати на вогнищі обід. Маленький загін повернув назад, і лівим берегом ріки Віддяки Сайрес Сміт із товаришами дійшли, нарешті, до Нетрів.

Розпалили вогонь. Наб і Пенкроф виявилися справдешніми кухарями — один завдяки кулінарним здібностям, властивим неграм, а інший —