Читати книгу - "Таємничий острів"

Сайрес Сміт уже думав, що до річки, яка протікала, на його думку, лід деревами, на краю долини, вони дійдуть без усіляких пригод, як раптом побачив, що назустріч їм прожогом біжить Герберт. Наба і моряка не видно було за скелями.

— Що у вас там, хлопчику? — запитав Гедеон Спілет.

— Дим! — вигукнув Герберт. — Між скелями, за сто кроків звідси, дим піднімається!

— Виходить, тут є люди? — схвильовано сказав журналіст.

— Не треба з’являтися їм на очі, доки не довідаємося, з ким ми маємо справу, — застеріг товаришів інженер. — Можливо, на острові живуть дикуни, а зустріч з ними, по-моєму, більш небезпечна, ніж бажана. Де Топ?

— Утік вперед.

— І не гавкає?

— Ні.

— Дивно. Постараймося все-таки покликати його.

Через кілька митей інженер, Гедеон Спілет і Герберт приєдналися до товаришів і так само, як вони, сховалися за базальтовими брилами.

І тут усі вони виразно побачили, що в повітрі клубочиться дим дуже характерного жовтуватого кольору.

Інженер неголосно присвиснув, підкликаючи Топа; собака негайно підбіг до нього, і тоді Сміт, знаками звелівши товаришам почекати його, почав скрадатися між скелями.

Колоністи завмерли, з тривогою очікуючи результатів розвідки, як раптом почули голос Сайреса Сміта, який гукав їх, і вони чимдуж кинулися до нього. Усі четверо миттю опинилися біля інженера і відразу були вражені неприємним їдким запахом, яким просякло повітря.

За цим запахом Сайрес Сміт відразу здогадався, відкіля йде дим, що спочатку не безпідставно викликав у нього тривогу.

— Цей дим, або, точніше, ці випари — справа самої природи, — сказав він. — Нам просто зустрілося сірчане джерело. Якщо в кого болить горло, — будь ласка, тут прекрасно можна вилікуватися.

— Ех, шкода! — зажурився Пенкроф. — Шкода, що немає в мене застуди!

Мандрівники рушили до того місця, звідки піднімався дим. Вони побачили досить розлоге сірчане джерело між скелями; води його, поглинаючи кисень з повітря, виділяли їдкий запах сірчаної кислоти.

Сайрес Сміт занурив у джерело руку і помітив, що вода масляниста. Надпивши ковток із жмені, він сказав, що в неї ледь солодкуватий присмак, температура ж її, на його думку, була дев’яносто п’ять градусів за Фаренгейтом (35 градусів вище нуля за стоградусною шкалою). Герберт запитав, чим він обґрунтовує таке визначення?

— Та просто, дитя моє, коли я опустив руку в джерело, у мене не виникло відчуття холоду, та й гарячою вода мені теж не здалася. Отже, у неї температура людського тіла, тобто близько дев’яноста п’яти градусів за Фаренгейтом.

Відзначивши на карті сірчане джерело, яке поки що не мало для них практичної цінності, колоністи рушили до галявини густого лісу, який стояв на сто — двісті кроків далі.

Як і передбачав інженер, там бігла річка, швидка річка з чистою, прозорою водою; її високі береги були червонястого кольору, що свідчило про наявність окису заліза в породах, з яких вони складалися. За кольором берегів колоністи відразу дали річці назву: «Червоний струмок».

Та це й дійсно був просто глибокий і світлий струмок, який витікав з гір, то рівнинною дрімотною річкою, то бурхливим гірським потоком, то мирно струменів піщаним дном, то із сердитим, ревінням стрибаючи по скелястих порогах або падаючи водоспадом, долав він свій шлях до озера; ширина його була де тридцять, де сорок футів, а довжина — півтори милі. Вода в ньому виявилася прісною, і це дозволяло припустити, що й в озері прісна вода. Обставина ця виглядала доречною, якби на берегах озера знайшовся притулок зручніший, ніж Нетрі.

Дерева, під покровом яких струмок пробігав кількасот футів, переважно належали до порід, поширених у помірному поясі Австралії й у Тасманії, і не схожі були на ті хвойні дерева, що зустрічалися вже в дослідженій частині острова — за декілька миль від плато Круговиду. Тієї пори року, тобто на початку осені (у Південній півкулі квітень відповідає нашому жовтню), з них ще не облетіло листя. Найбільше тут росло казуаринів і евкаліптів; деякі з цих порід навесні, мабуть, давали солодку манну, подібну до східної манни. На галявинах здіймалися купи могутніх австралійських кедрів, а навколо росла висока трава, іменована в Австралії «тусок», але кокосових пальм, яких так багато на архіпелагах Тихого океану, зовсім не було, — мабуть, острів лежав занадто далеко від тропіків.

— Який жаль! — ремствував Герберт. — Кокосова пальма — дуже корисне дерево, та й плоди в неї пресмачні.

Птахів у лісі було безліч, і вони вільно пурхали між гілками евкаліптів і казуаринів, — досить рідка зелень цих дерев не заважала їхньому польоту. Чорні, білі й сірі какаду, строкаті папуги всіх кольорів і відтінків, яскраво-зелені корольки з червоним чубчиком, небесно-голубі лорі, — незліченне крилате плем’я блищало пір’ям, як жива веселка, і піднімало оглушливий різноголосий гамір.

Раптом із зеленої хащі долинули дивовижні, нестрункі звуки: то вчувався дзвінкий пташиний щебет, то котяче нявкання, то рикання звіра, то якесь плямкання, начебто клацала язиком людина. Забувши про будь-яку обережність, Наб і Герберт кинулися до кущів. На щастя, там не виявилося ні грізних хижаків, ні дикуна, який зачаївся, а сиділо на гілках близько півдюжини нездатних нікого образити істот — співочих птахів пересмішників, яких називають «гірські фазани». Кілька влучних ударів кийком припинили концерт цих імітаторів, а колоністам дісталася на обід чудова дичина.

Герберт показав своїм супутникам диких голубів, красенів із бронзовими крилами, — одні мали чудові чубчики, інші зелений комір, як їхні побратими на берегах затоки Маккуорі; але голуби й близько не підпустили до себе мисливців так само, як ворони і сороки, що полетіли зграями. Вистріливши з рушниці дрібним дробом, можна було б вполювати багато цих пернатих, але поки що наші мисливці не мали не тільки дробовиків, а навіть списів, дротиків або пращ; втім, примітивна зброя навряд чи б тут допомогла.

Безпорадність мисливців виявилася ще очевиднішою, коли повз них пронеслася зграя якихось чотириногих; вони мчалися підскоком і раптово робили стрибок довжиною до тридцяти футів, немов злітали на крилах; вони майнули через ліс так швидко і стрибали так високо, що здавалося, начебто вони, як білки, перелітали з дерева на дерево.

— Кенгуру! — вигукнув Герберт.

— А їх їдять? — негайно поцікавився Пенкроф.

— Потушкуєш на повільному вогні, та й одержиш страву смачнішу будь-якої дичини! — відповів журналіст.

Не встиг Гедеон Спілет договорити, як моряк, натхненний його словами, а слідом за ним і Наб та Герберт кинулися навздогін за кенгуру. Дарма Сайрес Сміт кликав їх, намагався зупинити. Але марні виявилися і спроби наздогнати кенгуру, що на пружних своїх ногах відскакували від землі, немов гумові м’ячі.