Читати книгу - "Де немає Бога"

перекидали на спинку. Невдовзі щеня облишило спроби підвестися і згорнулося калачиком посеред дороги. Було видно, як воно тремтить. Машини не зупинялися — окремі на швидкості об’їжджали цуценя, проте більшість навіть не намагалася маневрувати та гнала навпростець. Одна, дві, три… п’ять… десять… Цуцик дивом залишався неушкодженим. Двічі він зникав під днищем — авто пролітало просто над ним, — і ще не менш як тричі колеса прокочувалися буквально за сантиметр від крихітного тільця. На сорок дев’ятій секунді за метр від щеняти, ввімкнувши «аварійку», зупинився сріблястий седан «Audi A6». Водій вискочив з авто — то був чоловік: чорні штани, світла сорочка, коротка, до пояса, вітрівка — оббіг капот і, нахилившись, підняв скорчене тільце. Секунду роздивлявся, а тоді, пригорнувши, поніс щеня до салону.

Олівер тільки раз поглянув, як чоловік підбирає щеня. Під час наступних прокручувань політик перетягував повзунок на початок, щойно сріблястий «Audi A6» з’являвся в полі зору камери. Він знову й знову передивлявся відео з таким виглядом, наче намагався порахувати машини, які проїхали повз, однак що більше вглядався, то дужче супився, як ніби порахувати з якоїсь причини не вдавалося.

Усього машин було п’ятнадцять.

Клаус Волкенхорст тим часом відклав папери й відкинувся на спинку крісла.

— З китайцями буде інакше, — уголос міркував він. Клаус не сумнівався, що серед пасажирів ніхто не розуміє німецької, а тому не переймався зниженням голосу. — Вони завжди кажуть саме те, що хочеш почути, але насправді ніколи не знаєш, що в їхній голові. — Він раптом зауважив, що Олівер залип у планшет і абсолютно не слухає його, тож, витягнувши шию, зиркнув на екран. Права брова ледь піднялася. — Звідки в тебе мережа?

— Нізвідки, — відповів Олівер. — Я завантажив сторінку ще в терміналі.

— Навіщо?

— Коментарі.

— Читаєш коментарі?

Олівер кивнув. Клаус дурнувато покивав у відповідь, кілька секунд помовчав, потім підсунувся і знову потягнувся очима до планшета:

— Скільки там переглядів?

— Майже сім мільйонів. — Олівер зіжмакав відповідь до якоїсь безформної грудки, так ніби, що швидше він її промовить, то менше значення вона матиме. — Я не шукав його. Воно чомусь знову вилізло у тренди… мені його викинуло.

— Це ж добре, хіба ні? — на губах Клауса зазміїлася посмішка.

Олівер промовчав, і Клаусова посмішка згасла. Політтехнолог окинув підопічного стурбованим поглядом. Олівер сидів із таким виглядом, неначе кудись провалюється, неначе щось закривається в його очах.

— Можна я гляну? — попросив Волкенхорст.

Олівер, не дивлячись, передав радникові планшет.

Клаус не став запускати відео — він і так знав, що на ньому, — зате на кілька секунд, немовби смакуючи, затримав погляд на позначці «6 904 005 переглядів». І лише потім узявся гортати коментарі.

Snowgirl 1 тиждень тому

I love that man[64].

human_ 1 тиждень тому

Ich will erfahren, was mit dem Welpen weiter passiert ist[65]!

Bamby S 1 тиждень тому

So glad that someone finally stopped to help the lil guy out… Saddened by how many people just kept going[66].

John Browning 2 тижні тому

Dieser Kerl ist ein Held! Viele anderen würden einfach vorbei fahren[67].

Ynse Schaap 2 тижні тому

OMG HE SHOULD RECEIVE AN AWARD OR SOMETHING[68].

Mark NC 2 тижні тому

He’s an Angel has sent by God[69].

— Фантастика, — шепотів Клаус, — це просто фантастика, хіба ні?

Олівер мовчав. Його ніздрі розширилися, а губи викривилися, наче в людини, яку огорнуло важким смородом, і водночас він дещо збентежився, так ніби щойно збагнув, що сморід надходить від нього, що це він гниє зсередини.

Клаус зітхнув.

— Олівере, припини. Будь ласка. Ти зараз поводишся, мов дитя. — Олівер не дивився в його бік. — Пам’ятаєш, як казав твій батько? Ти мусиш навчитися ходити по землі, допоки намагатися злетіти.

Олівер не пам’ятав. Він не пригадував, чи його батько коли-небудь казав щось таке. Принаймні не в такому контексті. Зате він добре пам’ятав, як наприкінці нульових, невдовзі після того, як померла Яра Антар, Гельмут приходив додому страшенно втомлений, розчарований і злий. Дуже рідко — значно рідше, ніж йому хотілося б — Олівер робив спроби розговорити батька, проте в підсумку розмова щоразу зводилася до однієї й тієї самої, наповненої смутком фрази: у житті кожного з нас існує лінія, перетнувши яку, ми вже не можемо змінитися. Що ближче до смерті, то частіше Гельмут повторював її.

— Вимкни його, — глухо наказав Морґенштерн.

Екран погас, і Клаус повернув планшет.

12:58, GMT +4 13 хвилин після зльоту

Сховавши планшет, Олівер опустив спинку крісла, підклав під голову подушку й ліг. Волкенхорст щось занотовував до старомодного щоденника у шкіряній палітурці.

— Завтра у нас немає зустрічей, зможеш відлежатися, — не відриваючись від записника, кинув він.

Олівер не відповів. Із-під напівопущених повік він крадькома стежив за радником. Клаус Густав Волкенхорст. Сплющений ніс, гостре підборіддя, пласкі коричнюваті зуби — неначе випрасуваний разом із костюмом, — та попри сховані глибоко у складках худого лиця щурячі очі, попри неслухняні волосинки у бровах, що надавали Клаусу потішного вигляду, Волкенхорст справляв враження людини, котра усвідомлює своє місце в житті та контролює все, що відбувається довкола.

Було в ньому щось таке, що ніби промовляло: все добре, я про все подбаю, вір мені.

Олівер заплющив очі та прикрив обличчя передпліччям. Ніс геть заклало, і він мусив дихати ротом. Клаус скоса зиркнув на нього й поцікавився:

— Як почуваєшся? — пауза. Дурнувате запитання. — Тобі принаймні не гірше?

Не прибираючи руки, Олівер мотнув головою. Говорити не хотілося. Останнім часом він узяв за звичку використовувати Клаусову балаканину як фон для власних думок. Радник це відчував, а тому мовчки відвернувся і знову втупився в записник.

Олівера охопив неймовірний, майже відчутний на дотик смуток. У такі моменти він як ніколи гостро відчував, як йому все остогидло. Останніми днями він дедалі частіше поринав у спогади й запитував себе, чи існує де-небудь людина, яка досягла у своїй сфері стільки, скільки досягнув він у політиці, але так само люто ненавидить те, що робить. За цим питанням із дражливою невідворотністю спливали спогади про марні спроби вийти з батькової тіні, випливти з його кільватерної струмини, єдиним наслідком яких було ще більше вгрузання в болото політики… і від цього лише гіршало.

Загалом таких спроб було три. Уперше зійти зі шляху, яким тягнув його батько, Олівер спробував ще в юності, задовго до формального початку політичної кар’єри. Олівер обожнював батька — власне, Гельмута любили всі, йому симпатизували навіть опоненти, — проте ніколи не мріяв стати