Читати книгу - "Розколоте небо"

Коли отямилася, біля її ліжка сиділа мати.

– Як ти, доню? – спитала лагідно.

– Хто то був? – хрипким кволим голосом промовила Варя.

– Де?

– У сінях.

– Та то ж Василь повернувся додому, ледь прочинив двері, а ти й упала.

– Василь?

– А то хто ж?!

– Василь, – прошепотіла Варя. То прийшов її чоловік, а вона подумала… Справді, хто ще може зайти до хати?

– Ти не хвора? – турботливо запитала мати.

– Ні. Звідки ви таке взяли?

– Бо й на весіллі знепритомніла, і зараз. Чи, бува, не вагітна? – майже пошепки.

– Ой, мамо! – відмахнулася Варя. – Йдіть уже додому, зі мною все гаразд.

Варя насипала Василеві вечерю, сама їсти не схотіла. Чомусь нічого не лізло до рота. Чоловік пішов спати, але Варя не поспішала йти до ліжка. Дочекалась, коли той почав сопіти уві сні, тихенько, щоб, бува, не розбудити, лягла поруч. Андрій розбурхав у ній спогади, хоча вони й не згасали. Варя відчувала: попереду порожнеча, але є в потаємному куточку душі згадки про палкі ночі кохання. Вона жила тими ночами, коли ніхто не заважав поринути в них до останку. Але зараз їй чомусь згадався той вечір, коли вона вперше подивилася на нього не як на односельця, а як на юнака. То було напередодні Івана Купала. З розповідей бабусі Варя знала, що в ніч на Івана Купала не можна спати, бо по землі ходить Щастя. А Улянида ще розповіла, що дерева тієї ночі можуть переходити з місця на місце, між собою розмовляють тварини і трави. Як же можна було всидіти вдома такої утаємниченої ночі?! Батьки Варю відпустили на гуляння біля озера, тож вона з Ганнусею звечора побігла на луки, щоб чогось не проґавити.

Разом зі старшими дівчатами Варя у вінок вплітала м’яту, чебрець, васильки та любисток. Поки хлопці збирали хмиз на багаття, вона з подружками прикрашала квітучими вінками та різнобарвними стрічками опудала Купала та Марени, навіть особисто вдягла на Марену намисто з бубличків. А коли прийшов час підпалювати хмиз, Варя нахилилася, щоб підкинути до купи суху гілку, – і за тією самою гіллячкою потягнувся високий юнак. Варя ненавмисне торкнулася його руки і зустрілася з ним поглядом. То було як удар блискавки! Вони дивилися одне одному у вічі, бачачи саму ніжність. Далі було все як у красивій казці. Дівчата співали купальських пісень, тріщав хмиз у багатті, розсіваючи міріади світних іскорок, потім водили за ходом сонця хороводи, пускали згори у воду обмазане смолою і підпалене старе колесо від воза, рясно прикрашене гілками. Коли в багатті пригас вогонь, Варя розігналася і стрибнула через вогнище, не забувши промовити: «На силу, на здоров’я, на врожай!» І знову шукала очима Андрія. Він підскочив зненацька ззаду, міцно схопив її за руку, вони побігли до багаття, стрибнули разом, а він затримав її руку. Було чомусь соромно, але так приємно! Потім вони топили в озері Марену і пускали віночки. Хлопці почали бризкати на дівчат водою, ті, своєю чергою, вирішили їх теж облити. Юнаки зловили Ганнусю і потягли кидати у воду. Вона верещала, дівчата кинулися на допомогу. Варя вже була мокра, але мала намір виручити подругу, коли перед нею став Андрій.

– Ходімо погуляємо, – запропонував він.

– А ти не підеш вареники їсти? – чомусь запитала Варя, бо Ганнуся весь вечір торочила про вареники з сиром, які будуть їсти усі гуртом.

– А ти?

– Я не хочу.

– Я теж.

Стояв п’янкий запах берегових трав, стрекотіли коники, на чорному небокраї крихітними смолоскипами палахкотіли зірочки, коли Андрій торкнувся її вуст своїми губами. Варя не відштовхнула його, вперше відчувши присмак його вуст і незрозуміле, незвідане, але таке приємне тепло всередині. Вони гуляли луками, а Варя все поглядала в бік дерев.

– Що ти там хочеш побачити? – запитав Андрій.

– Як дерева ходять, – зізналася вона.

– То все бабусині казки, – усміхнувся він.

– А цвіт папороті? Він є?

– Кажуть, що є.

– Чи знаходив хтось ту квітку?

– Бог його знає, але старі люди розповідають, що були такі щасливці.

– І вони насправді здобули чарівну силу? Чи знайшли скарби? – допитувалася Варя. – Чи справді почали розуміти мову птахів та звірів?

– Я не знаю, – відповів він. – А хочеш, я зараз піду до лісу і пошукаю квітку папороті?

– Навіщо?

– Принесу тобі, щоб ти була щасливою!

– Ні, не хочу, – відповіла Варя. – Не можна, щоб тебе згубила нечиста сила.

– А я не з лякливих. Буду йти і не озирнуся.

– Ні, не потрібна вона мені, – задумливо мовила дівчина. – Щасливою від того людина не стане, бо природа тієї сили нечиста.

– І як же ми станемо щасливими? – він сказав «ми», і Варю обдало жаром.

– А сьогодні Щастя по землі ходить…

Ходило Щастя, та пройшло повз них тієї чарівної ночі. Все гарне залишилося в минулому, полишивши їй мрії.

Варя ще довго не могла заснути, а коли поринула в обійми сну, їй знову наснився Андрій. Він був такий близький, рідний та бажаний, аж Варя уві сні скрикнула, покликавши його на ім’я. Прокинулася. Надворі глуха ніч. Варя подумала, що її мрії мають сни…

Розділ 21

Ох і лютував Іван Михайлович, дізнавшись, що Павло Серафимович та його донька Ольга розділили свої наділи за час його відсутності. Дісталося на горіхи і Ступаку, і Жаб’яку.

– Я ж за законом, – виправдовувався Максим Гнатович. – Я нічого не порушував.

– Не можна було відмовити, якщо люди звернулися із заявою, – дурнувато глипав очима Семен Семенович, згадуючи надійно схованого під стріхою своєї хати царського червонця. – Ми зробили все законно, згідно з усіма інструкціями оформили документи…

– Чорти б вас узяли! – перебив його розчервонілий Лупіков. – І вони теж бач які кмітливі! Рознюхали десь, що можна розділити землі, щоб не віддавати колгоспу. Ще б трішки – і їхні поля стали б колгоспними, а це велике діло. Куди ви поспішали?

– Так ми ж… – чоловіки перезирнулися, – ми все зробили правильно.

– «Правильно»! «Правильно»! – перекривляв їх Іван Михайлович. – А я й не кажу, що неправильно, мені шкода лише землі, яку втратили. До речі, ви робили подвірний обхід? Чи на печі дупи свої відігрівали?

– Аякже! – Ступак підхопився з місця. – Два рази особисто обійшов все село.

– І які результати?

– Не бажають писати заяви, – зітхнув чоловік. – Умовляв, вів роз’яснювальну роботу, навіть погрожував, як ви нас навчали, але люди вперті як барани.

– Навідріз відмовляються?

– Так! Бояться колгоспу як чорт ладану.

– А я дві заяви прийняв, – сказав Максим Гнатович. – Одну з