нічого не говорить, ми просто стоїмо мовчки й навіть не заперечуємо, навіть не обурюємося, у той час, коли нас позбавляють найнеобхіднішого. Я маю на увазі макарони. Ми мовчимо й навіть не заперечуємо, коли нас використовують як гарматне м’ясо, коли нас зачиняють у гуртожитках і лабораторіях, у той час, коли там (він показує за двері їдальні) відбуваються справді цікаві й небезпечні речі, там (він знову показує) відбувається життя! А нам у цей час забивають голови якоюсь лажовою квантовою механікою!» І ось тут, після слів про квантову механіку, усіх прориває. Усі починають кричати й вимагати справедливості, для початку актив, бойова група так би мовити, повністю захоплює їдальню. На крики прибігає охорона, але тут-таки отримує по голові. Скандуючи, натовп виносить на своїх плечах охоронців, ламає загорожу при вході (у нормальному університеті не повинно бути жодних загорож при вході!) і викидає охоронців під пам’ятник засновнику університету, почесному громадянину міста Харкова Каразіну Василю Назаровичу. Почесний громадянин Василь Назарович гидливо відступає вбік і обтрушує штанину. Студенти забарикадовують центральний вхід і проводять у холі стихійний мітинг. Пари на нижніх трьох поверхах перериваються, на крики прибігає декан фізико-математичного факультету, але його тут-таки топлять у принесеному чані з макаронами. Криси встигають донести ректорові, ректор хапається за голову, потім за телефон, дзвонить кудись і просить підтримки. Після цього він викликає деканів, котрі ще залишилися в живих, і наказує за допомогою активістів, відмінників і завгоспа перекрити ліфти й сходи починаючи від четвертого поверху. Університет повністю блоковано – з першого по третій поверхи займає страйком, з четвертого й вище сидить ректор, із активістами, відмінниками і завгоспом. До центрального входу під’їжджає «Беркут», знаходить побитих охоронців і пробує штурмом захопити хол. Страйком приносить із військової кафедри макет кулемету Стєчкіна і ставить його в холі, проти головного входу. «Беркут» залягає. Ректор погоджується йти на переговори. Страйком чекає внизу, але варто лише ректору спуститися з четвертого поверху на третій, як повстала маса захоплює четвертий поверх і швидко рухається вгору. Ректор стоїть у порожньому холі й нічого не розуміє. Снайпери тримають його, про всяк випадок, під прицілом. Бійці «Беркуту» починають повільно рухатися вгору, знаходячи в коридорах пошматовані й перемазані макаронами портрети президента. На четвертому поверсі вхід перекрито. Беркут намагається використати черемху, але в коридорах університету погана витяжка, оскільки ректор економив не лише на макаронах, і газом труяться самі «беркутівці». Це дає страйкому можливість виграти якийсь час. Студенти захоплюють останні неторкані буфети на горішніх поверхах і вриваються до великої фізичної аудиторії, після цього вони відчиняють вікна й викидають униз портрети Лобачевського і, для ефекту, старі телевізори, які вже давно не працюють. Розбиваючись, телевізори вибухають, ніби підводні міни. Містом натомість повзуть чутки про нечувану за своєю зухвалістю й громадянською мужністю студентську акцію. Близько шостої вечора, щойно після важкого десятигодинного робочого дня під університет стягуються ліві активісти з Київського і Московського районів, бачать під університетом побитих охоронців і потруєних «беркутівців» і починають між собою брататися. Урешті-решт побитим охоронцям у цій ситуації не лишається нічого іншого, як теж почати з усіма брататись. Деморалізований і позбавлений останньої підтримки ректор іде на поступки й підписує ряд указів і декретів, крім усього іншого – декрет про власне звільнення. Студентам пропонують спуститися вниз, але вони не поспішають, улаштовуючи в приміщенні великої фізичної аудиторії цілодобову трансову паті на честь загальної перемоги.
23 листопада того року двері університету були зачинені зсередини. Ніхто нікого не випускав. Та ніхто нікуди й не рвався.
5. Шева показує капіталізму фак
Чим харківський Шева відрізняється від решти Шев, густо встановлених по містах і селах України? Харківський Шева позитивно вирізняється грамотно дібраним соціальним контекстом. На відміну, скажімо, від понурого київського, у якого перед очима маячить червона стіна університету, чи від кислотного львівського з риб’ячим хвостом, наш Шева настільки природньо обліплений різними декласованими елементами, що відразу розумієш увесь той концепт, який скульптори вкладали в потужний торс Тараса Григоровича, – якщо вже говорити про Шевченка як про поета-демократа, поета-революціонера, то й тло в такому разі має бути відповідним. Себто революційним. А яке революційне тло може створювати риб’ячий хвіст? Жодного, якщо не йдеться, звісно, про сексуальну революцію. Натомість якщо йдеться про революцію соціальну, то до нейтральної в будь-якому випадку постаті поета, як це не дивно, найбільш пасують саме такі дивні й недоречні, на перший погляд, персонажі. Усі ці червоноармійці й комсомолки, котрі зусібіч обступили його і від котрих він відштовхується, різко повертаючи свій накачаний революційний тулуб і роблячи досить-таки прозорий жест рукою – таке враження, що зараз він гордо викине вперед руку з міцно стиснутим кулаком і вдарить ребром долоні по рукаву: «Ось вам, тримайте, за всіх червоноармійців і комсомолок цього великого міста, отримуйте мій персональний заповіт, мій палкий непереможний фак, а все інше вам скажуть мої друзі, – усе, – звертається він до червоноармійця з бомбою, – я закінчив, можеш кидати». Ти ніколи не можеш передбачити, хто опиниться поряд із тобою у відповідальний момент, яка публіка зреагує на твої римовані заклики до повалення режиму. Червоноармійці й комсомолки виглядають навколо нього природньо, у всякому разі, ти не питаєшся, з якого тому повного зібрання творів вони туди видряпалися, там їм і місце – декласованим і агресивним. Бо кого їм іще й підтримувати, як не Шеву, самі подумайте.
Свого часу, у далекому 1919 році, місто захопили анархісти, на якийсь час, доки не прийшли червоні. Переказують, нібито вони поставили в готелі «Асторія» гармату й почали екзальтовано бомбити навколишні квартали. І ось історія з цією самою гарматою видається мені значно привабливішою, ніж усі пацифістські хороводи навколо пам’ятника іллічу. Якщо вже назвався революціонером, ну, то давай – викочуй свою гармату і пуляй, навіть якщо особливо немає по кому, усе одно – головне, що ти перестаєш бавитися й починаєш робити речі, за які потім справді доведеться відповідати.
Вуличні акції в будь-якому разі приваблюють публіку неврівноважену, яка виповзає на звуки революційних барабанів, на запах адреналіну, і перетворює будь-яку пафосну, сплановану в штабах забаву на суцільний цирк, на строкату ходу ряжених, на гіт-парад вуличної неврівноваженості, хто буде стріляти по демонстрації, котра складається з блазнів і юродивих – яскравих і фарбованих. Ясна річ, що їх у натовпі лише одиниці, але це найбільш яскраві одиниці, саме вони й задають настрій усьому, що відбувається. Прикметно, що першими вони й зникають. До речі, ось теж цікава тема – як на
