Читати книгу - "На другому березі"

подивлюся на сонце крізь сон.

Попливуть мої думи угору, угору,

ліс і сон зашумлять в унісон.

Ой піду я до бору, до бору,

подивлюсь на смереки крізь смерк.

Піднесеться вже вечір зі звору, зі звору,

щоб лиш день, наче пень, геть померк.

Ой піду я до бору, до бору,

подивлюся на вітер крізь віти,

як пливе він у ліса комору, комору.

Буде в лісі сон, в сні ліс шуміти.

6. НАД ВОДОЮ

На березі білі берези напнуті, мов струни.

День вітром по них потягає, неначе смичком,

і шепотом падає в хвилі, як зерно до клуні.

Ріка обіймає цей шум, мов раменами, дном.

На плесі являються піни білясті бруньки,

розхлюпані бризкають, спір між собою завівши.

На березі там я берези пень гладжу липкий

і кидаю сам до води свої мрії та вірші.

7. ТОВАРИСТВО

Під тихий вечір,

як вітер хмари пожене на сон,

немов табун овець до водопою,

й луна над лісом стане золота,

і зашумлять дерева в унісон,

у гай піду та сяду під вербою,

а коло мене

моя самота.

Тоді всі речі

покриє сірина. Дерева бгачко

спинають небо й землю, наче спряжка.

Над нами віком ночі ліс накритий

й зі собою заведемо балачку

про те, як тяжко в світі є, як тяжко

без друга жити.

8. ІДИЛІЯ

На побережжі ріки отара овець білосніжних,

вітер торсає хмарами, білою гривою неба,

поки сивої мряки туманів, мов жито, не вижне;

облий облак на облаз гори присідає, мов лебідь.

Плоский горбок, злотолускі рибоньки плюскають в рові.

Де є дійсності грань, де уяви є світ non est certum:[46]

в Тускулюм добрий Горацій на рундуку мармуровім

пише поему до грацій і слухає… радіоконцерту.

9. ОЖИДАНИЯ

У далеч встромляю розгойдані очі, неначе гарпун:

на обрії сивім, де небо з землею зішите нитками дерев,

таємний рухливий підноситься пункт,

на півгоризонту мотузку тонку роздере.

Уже наближається, скоро підходить.

Момент ще один, ще хвилина остання.

Не знаю: це віз чи туман, пішоходи:

у серце вбиваються гострі, залізні гаки – знаки питання.

10. СОБАКА Й МІСЯЦЬ

Втомлений лоб покладеш на пахучому сіні.

Досить вже, досить на долю собачу ти вив.

Чорна обкутає ніч соломою тіней,

тихо забудеш своїх незбагненних кривд.

Пахощі чуєш світанку; година вже третя,

очі, як вугілля, в темряві блиском горять.

Довго й даремно на шиї шарпаєш кетяг.

Вистрілить оклик півня, мов ранішній ряст.

Вітер торгає листя, мов струни на лютні.

Жовт накипає у серці, аж випаде з меж.

Ні, так далі не може вже бути; із люті

місяць зубами, немов маслака, розгризеш.

Гімн життя

Іди вночі, мій друже, іди вночі на грунь

і серце, що в утомі, ти приложи до хвої,

по місяця чолі рукою пересунь,

а може, тиша тугу поволі в тобі вкоїть.

Усі твої маріння, усі думки замовкнуть,

вже бур’яном для тебе не є рудий храбуст,

уже глядиш інакше на рунь гірську, пожовклу

і заспіваєш гімн життю – мовчанням уст.

Пісня бадьорих бродяг

1

В дорогу! Щоб лиш сонце нам світило,

щоб ясен круг горів нам угорі.

О ти, шляхів безкраїх дивна сило,

що маниш нас в своїй мінливій грі.

Як вдарить запах піль в вікна вітрило,

хто видержить в душних кімнат жарі.

Упитись далі подихом так мило,

геть суми, думи кинути старі!

Вітрами поле душі нам обмило,

а пісню підказали комарі.

Складаєм дні в яскравих айстрів клумби,

нових Америк щастя ми Колумби.

2

Чи в очі дощ січе, немов горох,

чи в літній день пітніти буде тіло,

хоч рахувати ти б не вмів до трьох,

хоч від журби твоє би серце мліло,

м'який безмежжя обмотає мох,

поглянеш в тихий, вільний безкрай сміло,

покинеш хвиль минулих темний льох,

і буде серце юним шалом цвіло,

і буде в тобі грав пташиний тьох,

поймеш заплутане природи діло.

Без меж і стін, що тиснуть, станеш тут,

бродяга, волокита, шалапут.

Октостих

День повіки розплющає й отвирає сонне сонця око.

Руки кладемо на вітер запашний й віддихаємо глибоко.

Наші поринуть долоні в зимну, чисту, кришталеву воду.

Надлетить із поля легіт легко й звіє мряку з-понад броду.

Мов пташня, розгублені хмарки лопочуть крилами над лісом.

Прядемо серцями просту, тиху радість з сонячних повісом.

Віддамо без болю давню тугу й сум воді, лісам і полю

і понесемо в роздалля над собою неба парасолю.

Лунатизм

Не дивись, не дивись так на мене ти вперто й завзято,

перестань, перестань, о молюсь, перестань!

О чому, о чому і мене, і тебе, о чому нас проклято,

щоб ішли я і ти, вдвоє ми, на землі й неба грань?

О замкни, о замкни хоч на хвильку одну це страшне, срібне око!

О засунь ти його, я благаю, зіницями хмар!

Не свердли, не верти аж наскрізь, аж до дна не вбивайсь так глибоко!

Відійми твій сліпучо-лискучий, отруйливий чар!

Не чаруй, не чаклуй, бо коли вже мене, лиховісний, пристрінеш,

на найвищий з усіх разом вийдемо шпиль, понад Всесвіту твань,

а тоді на все горло я вигукну, низу побачивши ріні,

й звідціля впадемо назадгузь шкереберть, наче яблука два.

Чортівський бридж

В маленькій біленькій хатині сон мрії колише в колисці дитині.

По усточках сонних, мов тіні по сіні, блукається усмішки брижа.

Лиш сутінків рожі в кімнаті закляті кладуться на «завтра» й на «нині».

Навколо колиски чортів чотирьох посідало та грають у бриджа.

І мрійно, спокійно і тихо. Лиш день похилився над лихом у вікнах.

На шибах задзенькали мухи й без руху присіли, побачивши гай.

Ні миша не скрипне. І тиша кладе свої пальці на очі привітна.

Біси грали в карти невпинно. Дитині приснився тоді вперше – рай.

Людина

1

Ніч темна, олив'яна, зимна, люта, чорна,

лиш вітер обертає хмар важенні жорна.

Лиш срібна смерть іде в садиби на жнива,

й кугикає кугач, лулукає сова.

Мов кінь, в розгоні вихор перед прямом брами

стає, й скрегочуть ланцюги й дубові трами.[47]

Та рвучий подув торсає похмуру тінь,

що сволоком втекти не хоче в далечінь.

Як сяйво місяця