Читати книгу - "Зорі, що купаються у річці"

— Ви тут найстарший? — поцікавилася стара.

— Ні, але вас обов’язково зараз же вислухають, — пообіцяв Андрій Андрійович.

Розділ 28

Андрій Андрійович цього дня не повернувся на роботу. Він зателефонував секретарці та сказав, що в нього невідкладні справи. Додому не поїхав, а кружляв автівкою по місту, доки зрозумів, що треба десь зупинитися. Різні думки лізли в голову. Їх було так багато, що він на деякий час втратив пильність на дорозі та мало не потрапив в аварію. Чоловік припаркував машину біля невеличкого тихого скверику, стомлено сів на лаву.

Не давали спокою гнітючі думки. Двоє дітей однієї матері були протилежні, як два полюси. Соня така щира, добра, м’яка, роботяща, а Стас… Він любив його, як свою дитину, та від цього було ще болісніше. Як він міг виплекати такого егоїста? Можливо, Стас сам по собі був таким, але Андрій Андрійович не помічав цього? Чи, навпаки, дозволив йому одного разу сісти собі на плечі, а той ніжки звісив? Чи дитина відчула, що між ним та дружиною залізобетонна стіна непорозуміння та таким чином проявила свій протест?

Андрій Андрійович любив у всьому порядок. На його столі папери ніколи не лежали у безладі, ручка завжди мала своє місце, степлер — своє, книжки на полиці були виставлені в ідеальному порядку. Він міг із закритими очима безпомилково знайти будь-яку книгу. Його можна було б сміливо назвати педантом. Але зараз він зовсім заплутався. Чим далі він намагався привести свої думки в такий ідеальний порядок, як книжки в шафі, тим важче було це зробити. Було дуже багато питань і жодної відповіді. Хотілося з кимось поговорити, вилити все, що накопичувалося в душі роками, але, як виявилося, нікому. І тоді він зателефонував Анжелі.

…Сьогодні він перебрав. Андрій Андрійович відчував, що хильнув зайвого, але це дало змогу хоча б на мить забутися, відволіктися від гнітючих думок. Він говорив Анжелі все, що було на душі. Вона розуміюче кивала на згоду головою та з чарівною посмішкою пила мартіні маленькими ковточками.

— Задля нього я брав і беру хабарі, — Андрій Андрійович варнякав, не помічаючи, як сильно заплітається язик. — І мене не мучать докори сумління. Розумієш?

Анжела кивнула головою та від репетируваним красивим граціозним жестом відправила до ротика шматочок шоколадки.

— Якщо дають гроші, то значить, що їх мають вдосталь і з ними не шкода розлучитися. Хоча, грошей багато не буває. Правильно я міркую? І все для Стаса, все для нього. Я хотів, щоб він мав те, чого не мають його друзі. Але навіщо це було мені? І що тепер я маю? Сина егоїста? Брехуна, я маю брехуна.

Анжела посміхнулася, знизала плечима та грайливо закотила очі.

— Я не маю нічого. Я — жебрак.

— Ні-і-і, — проспівала дівчина та знову потяглася до келиха з мартіні. — У тебе багато грошей. Твій гаманець тріщить від «зелених». Я знаю, — Анжела грайливо посварилася пальчиком з нарощеними нігтями.

— Тепер я не маю друзів, не маю дружини, не маю сина, — не слухаючи дівчину, продовжив Андрій Андрійович.

— А я? — Анжела обвила його шию. — У тебе є я.

— Так. У мене є ти, — гірко посміхнувся він. — Я маю дівку-шльондру та радію з того. Дурень, я — набитий дурень!

— Ну-у! — Анжела легенько сіпнула його за вухо та удала на своєму обличчі невдоволення та образу.

— Геть! — Андрій Андрійович відштовхнув від себе руки дівчини. — Пішла геть! Ти мені набридла! Тобі теж потрібні лише мої гроші. Бери та згинь з моїх очей.

Він пожбурив гаманець в бік Анжели.

— Залиште мене всі! Я хочу побути наодинці, — закричав він та, похитуючись, пішов геть. Анжела підняла гаманець, невдоволено хмикнула.

— Козел! Старий козел! — кинула вона навздогін чоловікові, але той вже не чув її слів.

…Знайомий таксист доставив його додому, допоміг відкрити замок. Андрій Андрійович зайшов до вітальні, відкрив холодильник, дістав пляшку горілки та почав пити з горла. Як дістався свого ліжка — він не пам’ятав. І то було на краще. Йому хотілося забуття…

— Стасе, — сказав Андрій Андрійович, зайшовши вранці в кімнату сина. — Нам треба серйозно поговорити.

Стас вимкнув телевізора.

— Я слухаю тебе.

— Ти можеш бути цього разу зі мною відвертим?

— Так, — кивнув головою син на знак згоди.

— Я тебе зрозумію та чим зможу допоможу. Іноді люди заплутуються в житті і їм ні до кого звернутися за порадою. Але у тебе є я, твій батько. Я тебе дуже люблю та завжди намагаюся зрозуміти. Лише не треба мені брехати. Добре, сину?

— Гаразд.

— Розкажи мені про те, що трапилося в селі.

— Я уже все тобі розповів, — зітхнув Стас. — Скільки ще можна розказувати?

— Та дівчина тобі дошкуляла, чи все-таки, ти їй?

— Навіщо вона мені? Сам подумай! У мене є Ірка, з якою я колись поберуся.

— Та-а-к. А тачку ти сам спалив чи та дівчина?

— Я що? Ненормальний, чи що?! За кого ти мене маєш? Я можу, як і всі люди, робити помилки, але спалити свою новеньку автівку?.. Звичайно ж, це зробила вона. Тату, я навіть не знаю, як мені тепер їздити на навчання. Мені дуже незручно перед тобою, але зрозумій, що я не винен у тому, що сталося. Усі хлопці, мої друзі, мають свої тачки, а я… Якби ти бачив ту дівку! Вона божевільна нахаба! Я ще таких не бачив! Звідки я міг знати, що у неї клепки у голові не вистачає?!

Стас навіть не встиг зрозуміти, як трапилося, коли важка рука батька з усієї сили врізалася болем в його обличчя. Від удару він відлетів в інший бік кімнати. Стас від несподіванки спочатку сполохано витріщав очі, потім підхопився та підбіг до батька.

— Як?! — закричав він. — Як ти посмів?! Мене? Свого сина?

— Запам’ятай, сучий ти сину, — зціпивши зуби від люті, процідив батько. — Не смій наближатися до Соні на десять кілометрів. Не смій, бо…

— Бо що?! Що ти мені зробиш? Ще раз вріжеш по пиці? Давай, ти це можеш, ти ж все у нас можеш!

— Те, що зробив Тарас Бульба зі своїм сином Андрієм!

— Ха! Ха! Ха! — Стас істерично засміявся й тут же отримав ще один удар в обличчя.

— Автівку хочеш? — кинув йому Андрій Андрійович та скрутив дулю, тицьнув її в обличчя Стасові. — Ось тобі автівка!

— І не треба! — огризнувся Стас. — Я не буду ходити на навчання.

— То й не йди, — спокійно відповів чоловік. — На базарі повно вакансій вантажників.

— Я піду до мами!

— І для неї