Читати книгу - "Мелодія кави у тональності кардамону"

Десь далеко звідси завивав вітер, сипав у вікно сніговою курявою, намітав кучугури під парканом та хатою, але вони не чули того — заблукали, заховалися, зникли, проникли в іншу реальність і вже не відчували плину часу та тиску обставин.

На мить Адам відірвався від неї, щільніше вкрив її та себе ковдрою і знов пригорнув Анну до себе. Її огорнуло його тепло, його запах, і вона примружила очі. По тілі розлилися приємна легкість та спокій. Не було думок, страхів чи докорів сумління, лише фізична втіха від близькості коханої людини, тільки радість від того, що вона нарешті належить йому. Якщо це і є справжнє щастя, то саме сьогодні вона зазнавала всіх його розкошів.

Розділ 7

Анна спала так міцно, що не почула, як прокинувся Адам, як обережно підвівся з ліжка, засвітив свічку і почав одягатися.

Намагаючись не шуміти, підійшов до неї. Світло свічки м’яко вирізняло обличчя Анни з темряви, золотило шкіру теплим мерехтливим світлом, вихоплювало округлі контури її тіла і, кидаючи невиразні тіні на стіну, ще дужче підкреслювало незвичність того, що він бачить Анну на своєму ліжку. Не відчував ані найменшого жалю через те, що зробив її своєю коханкою і цим окреслив її долю на найближчі декілька років. Його не мучили сумніви чи відчуття провини — навпаки, здавалося, що сталося саме те, що й мало статись. Фізична близькість лише стерла межу між сьогоднішнім і майбутнім та примусила по-новому переоцінити свої з нею стосунки. Понад усе хотів би відмежувати від сторонніх цю нову реальність і це від усіх вкрадене щастя, проте особливих ілюзій щодо цього не мав. Ще ніхто не зумів переінакшити ставлення до такого зв’язку.

Адам прибрав розкиданий по кімнаті одяг Анни, поклав його на крісло і ще раз глянув на неї. Аж шкода будити, але до світанку залишається лише декілька годин, а виїхати з Жовкви треба ще до того, як цілком розвидниться.

Він присів на ліжко та обережно торкнувся долонею щоки Анни, проте вона спала так міцно, що навіть не відчула того. Усміхнувшись, Адам легенько провів пальцем по її щоці, шиї, поцілував розтулену долоньку зі ще свіжим шрамом угорі й відчув таку шалену ніжність до неї, що йому здалося: якщо зараз обійме, то від надлишку ніжності мимоволі зробить їй боляче.

Анна повернула голову, щось невиразно проговорила уві сні, і Адам, не втримавшись, обережно погладив її розсипане по подушці волосся.

— Вставай, маленька. Чуєш? Сьогодні ще не можемо довго спати.

Повільно розплющивши очі, Анна повернула до нього обличчя. На мить у її погляді майнуло нерозуміння, але вона побачила над собою Адама, напівсонно усміхнулася йому і, ще не цілком прийшовши до пам’яті, притиснула його долоню до своєї щоки. Відчуття щастя, ніби продовження сну, огорнуло її своїм доторком і приховало всі проблеми. Як добре, що він тепер із нею. Це ніби вимріяний сон, який раптом став дійсністю.

Анна глянула у вікно і знов усміхнулася Адамові.

— Навіщо ви розбудили мене так рано? Ще й не світає, — вона придивилася до нього трохи уважніше, побачила, що Адам вдягнений не по-домашньому, і усмішка вмить щезла з її обличчя. — Що сталось?

— Нічого особливого. Просто хочу виїхати до Львова ще до світанку. Тебе не повинні тут бачити.

— Мене не повинні тут бачити? — луною повторила Анна. — Але ніхто мене й не побачить тут. Я не виходитиму з дому.

Адам спохмурнів, але погляду від Анни не відвів.

— Зараз я не можу все це тобі пояснити. Надто довга історія… Іншим разом. Краще вдягайся і будемо їхати.

Вона розгублено глянула на Адама. Хотіла б поставити йому з добрий десяток запитань, проте не наважилася це зробити. Просто мовчки дивилася на нього і не могла поворухнутися.

Уже від порога Адам озирнувся.

— Збирайся швидше. Нема часу лежати і невідомо на що тут очікувати. Якщо ти зі мною живеш, то мусиш мене слухатись. Розумієш це?

Ствердно кивнувши, Анна проте хвилин п’ять іще дивилася на двері, які зачинилися за Адамом, і не рухалася. Чому треба кудись їхати? Чому саме сьогодні? Невже щось сталося? Може, вуйко довідався? Ні, тоді він був би вже тут. Це щось інше.

Посунувшись на край ліжка, вона мимоволі скривилася від некомфортності свого руху. Цікаво, так буває завжди чи лише тоді, коли вперше? Якось воно взагалі все надто дивно і незрозуміло.

Обережно підвівшись із ліжка, Анна сяк-так вмилася і почала вдягатися. Спочатку ще панікувала, але поступово заспокоювалася.

Адам не дозволить її скривдити. Так виразно бачила, що він її любить, що вірила йому без жодних зайвих слів і вмовлянь.

Узявши до рук свічник, вона озирнулася довкола. Чому ж не хочеться їхати? Чому моторошно і хочеться плакати?

Вона зробила декілька невпевнених кроків і зупинилася. Полум’я свічки, хитнувшись, відкинуло вигадливу тінь на стіну. Як вона взагалі житиме тепер? Чи не занадто важкий тягар бере на свої плечі? Ані Бог, ані люди не подарують їй такого великого гріха.

Розгублено присівши на розстелену постіль, Анна притримала свічник обома руками. Невже вона ніколи не повернеться сюди? Вона тепер і не дівчина, і не заміжня жінка. Просто коханка одруженого чоловіка. Залежна від його волі та позбавлена підтримки родини. Як із таким жити?

Притиснула долоню до губ і не дозволила відчаю прорватися назовні слізьми. Притлумила, заховала на споді, затаїла від стороннього ока. Що з нею таке? Вона ж любить Адама і сама хотіла бути з ним. Чому ж тоді плаче? За чим шкодує? За втратою дівочості чи за тим, що її кохання таке хитке і позбавлене майбутнього? Сама не знала того напевне.

Розділ 8

Коли Анна зайшла до кухні, Адам, уже цілком вдягнений, збирався виходити надвір. Отже, вони таки їдуть, і на то теж нема ради. Чомусь до останнього не вірила, що це станеться насправді.

Відчувши, що знов не може стримати сліз, Анна відвернулася до вікна. Ну, й нехай. Хіба їй світ клином зійшовся на Жовкві? У Львові вона теж колись мешкала, і це були чи не найкращі роки життя.

Вловивши щось розпачливе в поводженні Анни, Адам підійшов до неї ближче.

— Я тебе не скривджу. Ти мені