Читати книгу - "Сповідь у камері смертників"

Грудень 1988 року — Січень 1989 року, с. Костарево Парабельського району Томської області.

ЛЕВКО ЛУК'ЯНЕНКО: «НЕМАЄ ІНТЕРЕСІВ ВИЩИХ ЗА НАЦІОНАЛЬНІ. ВОНИ ВЕРШИНА, ВИЩОЇ ВІД ЯКОЇ НЕМА»

Голова Української республіканської партії (УРП), депутат Верховної Ради УРСР відповідає на запитання кореспондента журналу «Вітчизна» Леоніда Єфімова.

— Признаюсь вам, Левку Григоровичу, що за словами одного прокурора, котрий був причетний до вашого засудження, я уявляв собі вас мало не як відчайдушного терориста з бомбами у всіх кишенях.

— Назвати його прізвище? Я добре знаю, про кого йдеться, бо саме він підтримував на процесі обвинувачення проти мене. Такі люди, як він, до того ж наділені владою, — справжнє нещастя для суспільства. Жертви власної хворобливої фантазії, вони самі вірять у те, що кажуть.

— Але, ознайомившись потім з деякими документами з кримінальної справи, я впевнився, що ваша небезпека для тієї системи, яку так сумлінно захищав від вас прокурор, була зовсім не в тринітротолуолі. Боронь Боже, подумав я тоді, мати вас за свого політичного супротивника. Коли ж уперше побачив вас на фотокартці, то здивувався. Нічого спільного з образом непримиренного опозиціонера. Такий собі добродушний дядько із фольклорними вусами. Ніби ведучий з програми «На добраніч, діти!» Хто ж ви насправді?

— Чи припускаєте ви, що я зараз займусь такою безнадійною справою, як самооцінка?

— Звичайно, запитання моє було чисто риторичне. І відповісти на нього спробую сам. Згодом, після кількох наших зустрічей, у мене склалось враження, що, незважаючи на те що кращі роки ваші пройшли за колючим дротом, ви свого минулого не віддасте нікому. Це тому, що завжди перебуваєте у злагоді із самим собою. Хтось із моїх колег по перу навіть назвав вас «людиною оголеної правди». Що ж до ваших переконань, то в усьому депутатському корпусі навряд чи знайдеться людина, менш схильна до конформізму, ніж ви. Що, безумовно, викликає певну повагу і у тих, хто не згодний з вами «по жодному з пунктів». Чим же пояснити, що ваші політичні опоненти можуть розраховувати лише на відверту ворожість з вашого боку?

— Відповім вам на це так. Я з глибокою повагою ставлюсь до всіх, хто в чомусь глибоко переконаний. Візьмемо, скажімо, сектантів від релігії, таких як баптисти чи єговісти. Вони бачать наш світ досить своєрідним. Навіть проникнути в структуру подібного мислення дуже важко. Але серед них є й такі, котрі заради віри підуть на вогнище. Як я можу їх не поважати, хоч таке світосприймання мені зовсім чуже?

Чув, що в Іспанії є пам'ятник на братській могилі, де поховані разом і республіканці, і франкісти. Тут викарбувано напис: «Вони загинули за те, в що вірили».

Зворушливо до сліз, хоч, як ви, напевно, здогадуєтесь, я людина зовсім не сентиментальна.

Що ж до ставлення до комуністів, то я його ніколи не приховував і не приховую. І не лише тому, що остаточно зневірився в їхній ідеології,- як можна вірити в те, чого явно не може бути, — а й з причин іншого характеру. Вони завжди топтались по людях, котрі мали протилежний світогляд, і якби мордували і мучили лише мене, то це можна було б пояснити якимись властивостями моєї особи. Але вони мордували і мучили всіх, хто з ними був незгодний. Розправляючись не лише з живими, а й з мертвими. Зруйнували могили січових стрільців на Львівщині. А єврейські надгробки з кладовища у Радехові використали як будматеріал.

— Ну, щодо демонтажу, то тут відзначились не тільки комуністи.

— Маєте на увазі пам'ятники Леніну? Так от, якби їх було три-чотири, то я особисто нічого не мав би проти. Але маємо понад п'ятдесят тисячі Недарма кажуть, що можна дискредитувати будь-який задум, довівши його до абсурду. Навряд чи на Корсиці, де існує справжній культ Наполеона Бонапарта, ми нарахуємо п'ятдесят тисяч його скульптурних зображень.

Ленін належить історії і хай належить. Але ж його перетворювали на релігію, коли з ленінізмом пов'язано стільки нещасть! Дехто твердить, що він був геній. Але пам'ятаймо слова Бісмарка: революцію задумують генії, здійснюють фанатики, а наслідками її користуються негідники.

— Скільки ж вам виповнилось, коли вам проголосили смертний вирок, згодом замінений на п'ятнадцять у таборах?

— Тридцять три.

— Дозвольте, Левку Григоровичу, так би мовити, спіймати вас на слові. Ви сказали, що зневірились у комуністичних ідеалах. Тобто раніше вірили?

— Мабуть, вам уже відомо з моїх публічних виступів, що я був членом КПРС? І що по закінченні юрфаку Московського державного університету мене розподілили в Радехівський райком партії на Львівщині. За призначенням виїхав негайно. У цих краях раніше не бував. Але вже тоді зрозумів, що з партією мені не по дорозі.

— Таким чином, поширений міф про те, що антикомуністом ви стали лише пройшовши все пекло колоній і пересильних тюрем, дійсності не відповідає. Ви ним фактично стали, ледь у вас прокинулась самосвідомість. Тому хочу повернутись до питання, коли саме ви відчули, що політика стає справою вашого життя. Сподіваюсь, не тоді, коли мати напророкувала, що вам призначено вступити в непримиренний конфлікт з дійсністю. Адже тоді ви були ще дитиною.

— Хіба можна уявити собі, що одного дня я прокинувся і вирішив, що Україна має будь-що стати незалежною? Думка про це визрівала поступово.

— Де перейшли до активних дій?

— У Радехівському районі. За півроку дійшов порозуміння з кількома людьми, котрі поділяли мої погляди. Ми не бачили іншого виходу, ніж створити підпільну партію під назвою Українська робітничо-селянська спілка (УРСС).

— Так, у сміливості вам не відмовиш. Це було наприкінці п'ятдесятих? Та лише за слово «підпільна» могли уліпити такий строк, що дають не за кожен найтяжчий злочин.

— Так воно згодом і вийшло. Коротше кажучи, я написав програму УРСС, яка навіть моїм однодумцям видалась надто гострою. Тоді написав інший проект, який пройшов у матеріалах справи як «нотатки».

— Навіть слідчий побоявся назвати це програмою? Тобто викладом основних принципів, завдань і цілей, що суперечили офіційній ідеології?

— Саме так. І хоча ми не лише не зробили жодного пострілу, а й подумки не мали наміру вдатись до антиконституційної боротьби, власті явно були смертельно перелякані.

— Серед вас був зрадник?

— Так, ним виявився Ващук, колишній друг Степана Віруна, котрий був першим, хто відгукнувся на мій заклик створити підпільну організацію. Отже, не минуло й трьох місяців після першої нашої фундаторської зустрічі, як усіх кас заарештували. У травні 1961-го Львівський обласний суд засудив мене до страти, інших — до тривалих строків ув'язнення,

— Мабуть, ви знаєте, що арешт ваш мав великий розголос за кордоном. 1982 року в