Читати книгу - "Лукаві замашки"

В обід у селі з'явилася кінна частина Червоної Армії. Зустрінути їх вийшли всі від малого до великого. Того ж таки року я пішов до школи. А в селі ділили землю пана Яблонського.

Та недовгим було наше щастя - по землі чорною гадюкою поповзла війна. Підняли голови принишклі було багатії, стрічали завойовників хлібом-сіллю, а наступного дня повісили на майдані трьох активістів села.

«Так буде з кожним, хто підніме руку на наше добро!»- ходили по селі вовками.

Як прийшли наші, мій батько першим подав заяву до колгоспу, мене послали вчитися в школу механізації. Через рік батько загинув від бандитських рук. Я ж повернувся до села: спочатку на тракторі працював, потім пересів на комбайн. Ото й вам уся біографія...

- А діти?

- Діти, як у всіх: донька медичний інститут закінчила, син в авіаційному училищі.

Ось вам і життя: хіба думала тоді в холодній, закуреній хаті дружина Данила Куріпки, що її внук полетить до Сонця!

Десь далеко в горах загуркотіло, із-за вершин ліниво виповзла темно-синя хмара і зачепилася за верхівки смерек. Почала битися розчепіреними крилами - хотіла вирватися на простір, та, видно, не мала сили.

- Оце, абисьте знали, - підводиться Василь Іванович, - уже як вуйко ведмідь люльку закурив, без дощу не обійтися.

Підводжуся й собі, починаю збиратися.

- Куди ви? - дивується господар.

- У село, поки погода. Там уже собі раду дам.

- Отямтеся, чоловіче: не вспієте й до того дерева добігти, як піде дощ.

І справді, не встигли ми дійти до хатини - небо враз заволокло хмарами і пішов рясний дощ.

Кімната чепурненько прибрана, біля вікна примостився невеличкий столик, під стіною ліжко, в куті снопики висушеного зілля.

- Щось таке, ні обід, ні вечеря, але перекусити треба, - каже господар і ставить на стіл наїдки.

Не голіруч приїхав і я, додаю і свої пожитки.

- Як ви, Василю Івановичу, подивитеся на оцю штуку? - показую невеличку пляшечку віскі.

- Чи я знаю, - розводить той руками, - як лишимо її так, як є, - ніхто не повірить, аби й присягалися. То вже най діє воля божа.

Випили.

- Купували в Івано-Франківську?

- Ні, зі Львова привіз.

- Давненько я там не бував... Перший раз був ще тоді, як настали такі дні, що посполите панство сказилося: тиснуло на хлопа що було сили. Мали ми громадський ліс, свою толоку. І раптом пан Яб-лонський десь вишкрябав в архівах, що тим усім колись володів його батько. У воєводстві його підтримали, і ми лишилися без нічого. Тишком-нишком люди порадилися між собою, написали папір

до львівських «Вікон», та поштою боялися відіслати, аби хтось не перехопив. Прийшли до мене і просять:

«Не раз ти, нанашку, прислужився громаді, не відмов і тепер - їдь до Львова, одвези цей папір...» Їхати то їхати. Наладував я харчів у торбу і гайда до Коломиї. Приплівся, шляк би тя впік, - з-під самісінького носа потяг мені фуркнув. Наступного треба чекати до ранку. Де тут себе притулити? Аж це назустріч Клим Граб з сусіднього села.

«Добридень, а ти що тут, куме, робиш?»- радію зустрічі.

«Ади, втратив потяг», - відповідає.

«Виходить, зійшовся Яким з таким: у мене те саме».

«І що його тепер робити?»

«Ей, щось придумаємо, - кажу йому. - А поки що йдімо до залу та й популуднуємо, бо в мене кишки марш грають».

Заходимо й, оскільки якраз вільної лави не було, всілися з ним у кутку, розв'язали торби. Та лише встигли кусник до рота донести, аж це чуємо, якийсь панок у залізничній формі ходить по залу і в руру волає:

«Увага, панове, увага! Звільніть залу для прибирання!»

«Мой, Василю, - шепче мені Граб, - щось там кажуть».

«Сиди, Климе, то не до нас: бо де ти чув, аби колись мужика та паном величали!»

Ми собі їмо, а той усе пащекує. Коли це, бачимо, йде до нас: «Вам позакладало? Марш, бидло, із зали!»

«О-о! Це вже до нас!»- Ми за свої пожитки та з залу.

Сяк-так з кумом до ранку на вокзалі перекрутилися. Треба снідати. Тут Клим і каже:

«Знаю у місті одну кав'ярню, мо, підемо?» Заходимо. Аж це підлітає кельнер - захмурений та недобрий.

«Сідайте он туди!»- показав на куток під грубою.

Чекаємо, по залу роззираємося. Недалечко від нас три пани за столиком.

«Отой банькатий, з перекривленим писком, то суддя Чаплинський, - пояснює мені кум. - Торік приїжджав до нас агітувати, аби за нього голосували. Золоті гори обіцяв: «І земельку без викупу будете мати, і школу з лікарнею вибудуємо...» Хлопи вуха розпустили - проголосували. А він як поїхав - то оце тепер лишень його бачу».

«А той другий, по праву руку?»

«О-о, то делікатний пан: уже коли хлопа б'є, то не інакше, як у рукавичках. Минулого року «хрестив» мене тут на базарі за те, що я зв'язаного когута продавав. «Забув, - каже, - що згідно нашої конституції такого робити не вільно?» Тим часом поліцай шнурка розрізав: когут пурхнув поміж люди - і тільки його бачили...»

Панів, певно, наша розмова зацікавила, бо спочатку слухали, а відтак покликали кельнера. Довго один з них щось тому на вухо шептав. Кельнер вигнувся у каблук, а на вустах у нього посміх масний. Від них уже повернувся гоноровий.

«Найдіть собі, - каже, - деінде кав'ярню, бо пани мають свою балачку і не хочуть, аби їх чули». «Таке-то, Климе, - відказую, - як бідному женитися, то й ніч замала. Нічого, колись і ми не схочемо, щоб пани з нами сиділи!»

По тому скоро нашій скарзі у Львові дали хід, і заварилася така каша, що пан Яблонський змушений був од свого відступитися. Та й до людей трохи полагіднішав. Він мене й самого, знаєте, збив якось з пантелику. Про те, що я до Львова їздив, таки довідався, та не подавав виду. Навпаки, при зустрічах вітався, розпитував про життя. Та не дурний вигадав, що пан добрий, як печений. Вкусив мене, добродію, там, де я і не сподівався. За Польщі на тютюн монополія була. Не дай боже, аби десь там хтось одне стебельце мав. Знайдуть - такий штраф накладуть, що хоч на ярмарок коня веди.

Це, знаєте, діялося перед жнивами, у середу. Було якесь церковне свято, бо в поле, пам'ятаю, ніїсто не пішов. Устав я трохи пізніше, вийшов на