Читати книгу - "Усмішка: оповідання"

Він уже хотів був заговорити до неї, коли всередині будинку ворухнулася якась тінь. Щось зарипіло, і клацнула дверна ручка.

У підвалі зник Том.

У Фортнума ніби перед самим обличчям прогримів вибух. Він заточився. Все відбувалося наче у якомусь сні наяву, коли ти пам'ятаєш кожен рух іще до того, як він станеться, кожен діалог — іще до того, як він зірветься з чиїхось вуст.

Прийшовши до тями, Г'ю зрозумів, що витріщається на двері підвалу. Сінтія весело завела його до будинку.

— Що? Том? Та я вже здалася. Ці кляті гриби так багато для нього значать. Крім того, там, у підвалі, вони нікому не заважають, сидять собі в субстраті та й годі...

— Справді? — ніби зі сторони почув свій голос Фортнум.

— А що там Роджер? — взяла його попід руку Сінтія.

— Він і справді десь подівся.

— Чоловіки, чоловіки, чоловіки.

— Ти не права. Останні років десять я бачився із Роджером практично щодня. Коли ти настільки добре знаєш чоловіка, то добре бачиш, як у нього справи вдома, працює зараз духовка чи дирчить кухонний комбайн. Смерть іще не поставила своєї печатки в нього на чолі, і він не ганявся за вічною молодістю, визбируючи персики в чужих садках. Ні-ні, я присягаюся, що поставив би свій останній долар на те, що Роджер...

За спиною теленькнув вхідний дзвінок. На терасу тихо піднявся хлопчик-посильний, затиснувши телеграму в руці.

— Фортнум?

Сінтія клацнула вимикачем у залі, поки він гарячково розривав пакет і розгладжував аркуш паперу.

«ЇДУ НОВИЙ ОРЛЕАН. ЦЯ ТЕЛЕГРАМА МОЖЕ ПРИЙТИ НЕЗРУЧНИЙ МОМЕНТ. НЕ ПРИЙМАЙТЕ ПОВТОРЮЮ НЕ ПРИЙМАЙТЕ ЖОДНУ БАНДЕРОЛЬ СПЕЦДОСТАВКОЮ».

Сінтія відірвала погляд від папірця.

— Я нічого не розумію. Про що він?

Але Фортнум, не гаючи жодної миті, вже набирав номер телефону:

— Операторе? З'єднайте мене з поліцією, і швидше!

О десятій п'ятнадцять телефон ушосте продзвенів того вечора. Слухавку підняв Фортнум і роззявив рота з подиву:

— Роджере? Де ти?

— Де я, побий тебе грім? — легко відгукнувся Роджер, що нібито навіть був у піднесеному настрої. — Ти чудово знаєш, де я, бо несеш за це відповідальність. Я мав би сердитися на тебе!

Сінтія, побачивши кивок Фортнума, поквапилася до паралельного телефону в кухні, і коли в слухавці пролунало тихеньке клацання, чоловік продовжив:

— Роджере, присягаюся, я не знаю. Я отримав від тебе цю телеграму...

— Яку ще телеграму? — весело перепитав Роджер. — Ніяких телеграм я не відправляв. Зате до мене в купе як грім із ясного неба вдирається поліція, знімає з потягу, що іде на південь, висаджує десь у чорта на запічку, і тепер я мушу дзвонити тобі, щоби спекатися їх. Г'ю, якщо це такий розіграш...

— Але ж, Роджере, куди ти був заподівся?!

— Поїхав у відрядження, а не «заподівся». Дороті з Джо в курсі.

— Щось я геть заплутався, Роджере. То ти в безпеці? Тебе ніхто не шантажує? Не змушує розказувати мені це по телефону?

— Та все в мене гаразд. Я здоровий, вільний і безстрашний.

— А як же твої погані передчуття?

— Нісенітниці! А тепер послухай, я ж добре поводився?

— Звісно, Роджере...

— То будь слухняним хлопчиком і дай мені поїхати. Подзвони Дороті і перекажи їй, що я повернуся за п'ять днів. Як вона могла про це забути?

— Не знаю, Роджере, але забула. То що, побачимося за п'ять днів?

— П'ять днів. Клянуся.

Голос і справді звучав переможно і тепло. Це був добрий старий Роджер. Фортнум помахав головою.

— Роджере, — знову звернувся він до друга, — це був найскаженіший день у моєму житті. Ти ж не тікаєш від Дороті? Господи, мені-то можна сказати.

— Я її кохаю всім серцем. Тут уже прибув лейтенант Паркер із поліції Ридж-тауна, так що мушу йти. Бувай, Г'ю.

— Бу...

Але на лінії вже звучав розгніваний голос лейтенанта. Що собі думав Фортнум, коли втягнув їх у цю авантюру? Що взагалі відбувається? За кого він себе має? Хотів він урешті-решт чи не хотів, щоб його так званого друга заарештували?

— Не хотів, — видушив із себе десь посередині цієї тиради Фортнум і поклав слухавку, уявляючи, як у цю мить чужий голос оголошує «Посадку завершено!» і поїзд із страшенним гуркотінням рушає від перону станції за двісті миль на південь щохвилини темнішого вечора.

До вітальні дуже повільно зайшла Сінтія.

— Я почуваюся такою дурепою, — сказала вона.

— Думаєш, мені зараз краще?

— Але хто ж тоді надіслав телеграму і чому?

Фортнум налив собі чарку віскі, але так і завмер посеред кімнати, розглядаючи трунок.

— Я рада, що в Роджера все гаразд, — нарешті проказала його дружина.

— У нього не все гаразд, — заперечив її чоловік.

— Але ж ти щойно сам сказав...

— Нічого я не сказав. А ти гадаєш, ми справді могли силоміць ізсадити його з потягу і закувати кайданки, якщо він сам стверджував, що в нього все добре?! Ні. Телеграму відправляв він, але пізніше передумав. Чого, чого, чого? — Фортнум міряв кімнату кроками, посьорбуючи із чарки. — Навіщо попереджати нас про ці бандеролі і спецдоставку? Єдину посилку за весь рік, що підпадає під його опис, сьогодні вранці отримав Том... — кінець речення повис у повітрі.

Г'ю не встиг поворухнутися, як Сінтія вже виймала зі сміттєвого відра зіжмакану обгортку з-під бандеролі.

На поштовому штемпелі красувався — напис «НОВИЙ ОРЛЕАН. ЛУЇЗІАНА».

Сінтія підвела погляд:

— Новий Орлеан. Хіба не туди зараз прямує Роджер?

Клацнула ручка. Двері відчинилися і зачинилися в думках у Фортнума. Клацнула інша ручка, ще одні двері розчинилися навстіж і потім зачинилися. У повітрі стояв запах сирої землі.

За якусь мить він набирав номер на телефоні. Слухавку довго ніхто не брав, аж поки на протилежному кінці дроту не відгукнулася Дороті Вілліс. Він так собі й уявив, як вона одиноко сидить у надмір освітленому будинку. Тихо з нею поговорив, а потім прокашлявся і спитав:

— Слухай, Дороті. Я розумію, що питання може здатися дурнуватим, але чи не отримували ви ніяких бандеролей спецдоставкою за останні пару днів?

— Ні, — слабким голосом відповіла вона, а потім додала: — А ні, зажди. Три дні тому. Проте я