Читати книгу - "Усмішка: оповідання"

Аж раптом настіж розчахнулися двері-сітка, і Фортнум аж підскочив, ніби його хтось ужалив.

— Що за?!.

На терасу вийшов Том із дерев'яним піддоном садівника в руках.

— Пробач, — перепросив він. — Що сталося, тату?

— Нічого, — Фортнум підвівся з радістю, що має нагоду розворушити кінцівки. — Це твій врожай?

— Його частина, — Том охоче підійшов із піддоном ближче. — Господи, але ж як швидко вони ростуть! Щедрий полив, і тільки подивися, як вони вимахали всього за сім годин! — Хлопець примостив піддон на столику між батьками.

Гриби і справді неабияк вродили. Сотні дрібних сірувато-коричневих шапок повитикалися з вологого субстрату.

— Хай мені грець, — вражено проказав Фортнум.

Сінтія була простягла руку, щоб торкнутися піддону, але все-таки збентежено її відсмикнула.

— Терпіти не можу всяких скигліїв, але ж... це справді звичайні їстівні гриби?

— А ти думала, чим я тебе годуватиму? — ображено відказав Том. — Отруйними?

— Ну, знаєш... — хутко відповіла Сінтія. — А як ти їх відрізняєш?

— Їм, — відповів Том. — Якщо після цього лишаєшся живий, то це їстівний гриб. Якщо ж падаєш замертво долі, то...

Том загоготів на всі груди, чим повеселив батька, але змусив матір скривитися. Вона сіла назад у своє крісло.

— Вони... вони мені не подобаються, — резюмувала вона.

— Горе та й годі, — сердито схопив свій піддон Том. — У цьому домі управляють самі зануди. — І похмуро почовгав геть.

— Томе... — був гукнув його Фортнум.

— Забудь, — перебив його Том. — Усі чогось напоумилися, що їх розорить один підприємливий хлопець. Ну, то й до біса!

Фортнум повернувся у будинок, Том саме спускав піддон із грибами в підвал, після чого грюкнув дверима і вибіг надвір через чорний хід.

Г'ю повернувся до дружини, яка, приголомшена, відвернулася вбік.

— Пробач, — сказала вона. — Не знаю чого, але я просто мусила це сказати Томові. Я...

Задзвенів телефон. Фортнум протягнув дріт на ґанок і аж потім підняв слухавку.

— Г'ю? — Це була Дороті Вілліс. Її голос несподівано здався дуже старим і переляканим. — Г'ю, а мій Роджер не в тебе ж, правда?

— Дороті? Ні, не в мене.

— Він зник! — пролунав голос у слухавці. — У шафі немає всіх його речей! — Вона почала ридати.

— Дороті, тримайся; За хвилину я буду в тебе.

— Поможи! Ти повинен помогти. З ним щось сталося. Я впевнена, — голосила вона в слухавці. — Якщо ти нічого не зробиш, ми його більше ніколи не побачимо.

Дуже повільно Г'ю поклав слухавку, в якій і надалі чувся плач Дороті. Нічні цвіркуни раптом аж наддали в гучності. Фортнум відчув, як одна за одною волосинки на його карку ставали дибки.

Звідки ж волоссю знати, думав він. Дурниці! Дурниці! Звідки? Тільки не в реальному житті!

Але волосся на шиї мало-помалу нашорошувалося і далі.

На дротяних плечиках у шафі і справді не лишилося жодного одягу. Торохтячи ними, Фортнум пересовував їх туди-сюди по поперечці в гардеробі, а потім розвернувся і поглянув на Дороті і її сина Джо.

— Я просто проходив повз, — розповідав Джо, — і помітив, що шафа порожня, а татів одяг кудись подівся!

— Усе в нас було гаразд, — пояснювала Дороті. — Ми чудово ладнали. Я нічого не розумію, не розумію, і все! — Вона знову розридалася, затуливши обличчя руками.

Фортнум виліз із гардероба.

— Ви не чули, як він поїхав з дому?

— Ми кидали м'яча перед будинком, потім тато сказав, що має зайти на хвилинку, я пішов на задній двір. А потім він зник!

— Він мусив спакуватися дуже швидко і піти геть від нас пішки, бо в іншому разі ми могли почути, як до нашого будинку під'їжджає таксі.

Вони всі йшли тепер по залу.

— Я перевірю на залізничному вокзалі і в аеропорту, — вагався Фортнум. — Слухай, Дороті, а в Роджерової рідні нічого такого...

— Він не збожеволів. — В її голосі прозвучала непевність: — У мене таке враження, нібито його викрали.

— Це безглуздо, — похитав головою Фортнум. — Хочеш сказати, він спакувався, вийшов із будинку і рушив на зустріч із викрадачами?

Дороті відчинила вхідні двері, так ніби збиралася впустити ніч або нічний вітер погуляти у вітальні, поки вона окинула прискіпливим оком кімнати і протяжно проказала:

— Ні. Це вони якимось чином потрапили всередину. Його вкрали у мене попід носом. — І згодом додала: — Сталася жахлива річ.

Фортнум вийшов надвір у ніч, сповнену стрекотіння цвіркунів та шелесту дерев. Апокаліпсис настигає апокаліптичних співрозмовників. Пані Ґудбоді, Роджер, тепер от Роджерова дружина. Сталося щось жахливе. Але ЩО, прости Господи? І як?

Він перевів погляд із Дороті на її сина. Джо закліпав частіше, намагаючись не розплакатися, поволі розвернувся, рушив геть коридором і зупинився перед підвалом, намацавши круглу ручку на його дверях.

Фортнум відчув, як смикнулися його повіки і натяглися райдужки, начебто він намагався запам'ятати і вихопити цю картинку навколишньої дійсності.

Джо широко розчинив двері і зник на підвальних сходах, грюкнувши за собою дверима.

Фортнум розкрив був рота, щоби кинути якусь фразу, але Дороті взяла його за руку і він мусив звернути на неї погляд.

— Будь ласка, — заблагала вона. — Знайди його для мене.

— Усе, що в моїх людських силах, — проказав він і цьомкнув її в щоку.

«Усе, що в моїх людських силах». Пресвятий Боже, звідки взялися ці слова?

Він рушив геть у літню ніч.

Сопіння. Видих. Сопіння. Видих. Астматичний свист. Мокрий чих. Хтось у темряві вмирає? Та ж ні.

Це просто невидима за парканом пані Ґудбоді запрацювалася допізна, влучно цілячись зі свого розприскувача та наполегливо працюючи кощавою рукою. Поки Фортнум дістався свого будинку, його огорнула до запаморочення солодка хмара садової отрути.

— Пані Ґудбоді, досі пораєтеся?

— Так, чорти б їх усіх побрали! — скочив з-за чорного паркану її голос. — Тля, клопи, всяка шашіль, а тепер ще й Marasmius oreades. Боже, як же швидко він росте!

— Хто росте?

— Marasmius oreades, а хто ж іще? Це моя війна проти нього, і я її збираюся виграти! На тобі! На тобі! На тобі!

Фортнум плюнув на паркан, захеканий розприскувач, сиплий голос і відправився до дружини, яка