Читати книгу - "Роза Вітрів"

— От побачиш, у мене вийде!

— Не сумніва-аюся, за-араз ти прикінчиш споза-ра-анку все вино — і в тебе стовідсотко-ово все вийде.

— Нічого ти не розумієш.

На третій день поневірянь сталось так, що я у повній розпуці гляділа у море і розплакалася. Мені здавалося, що втратила всю свою силу, всяку вдачу й хист. Що нарешті знайшлася і на мене висота, взяти яку неможливо.

— Ти про-осто п’яна,— підсів до мене Єжи, пригорнув ззаду, вклав голову не плече.

— Ні, не п’яна.

— Хі-іба?

— Я ж можу стояти, можу говорити, зна-а-ачить, не п’яна! От хочеш перевірити? Поговори зі мною про щось.

— Про що?

— От про що хочеш!

— До-обре, тоді я скажу, що зна-аю, чому в тебе нічого не виходить.

— Як знаєш? Чого?! — сіпаюся я. Він увесь цей час спостерігав за моїми мордуваннями, знав і замовчав чарівний секрет?!

— Все елемента-арно — ти боїшся мене. Боїшся того, що відчува-аєш, тому й не можеш оволодіти ситуа-ацією. Вся вавка ту-ут, — Єжи приставив мені до карку палець. — А от як ти переста-анеш дрейфити, то...

Він не договорив і почав ніжно й звільна цілувати мої підсмажені плечі. Добре, що ніхто не бачив, які у мене були вибалушені очі.

На біса!!! На біса тобі, Розко, здався цей Єжи — метушливий, несерйозний, розхристаний, неприборканий і свавільний?! Людина без ознак совісті й моралі, із м’яко кажучи посереднім талантом до живопису. Єжи, у якого на кожному клаптику шкіри, вже не згадуючи про чоло, написано «бабій», та й усі манери відповідні. Красива лялька, що непогано розуміється на жіночій психології. Саркастичний і безсердечний — так собі його змальовувала у голові й твердо вирішила не мати із ним ніяких справ, окрім як ділових. Ну, і пора в нас така — ще не вистачало від такого мачо підчепити венеричну хворобу.

Такі беруть, що хочуть, і швидесенько-легесенько зникають, а ти мучся і страждай,— розмірковувала я майже тверезо і веліла собі: — вдавай дерево, йому стане нецікаво, сам відчепиться.

Єжи розпустив зав’язки ліфчика мого купальника, потягнувся до губ, я відвернулася. Але на нього це не справило жодного враження, він ще раз намагався вихопити мій поцілунок — я знову виразно уникала. Соковито чмокнув у шию, показуючи, що все одно отримає те, чого прагне.

— Я хочу бути у тобі, — мурмотить Єжи на вухо і кладе свою долоню мені на живіт. Здається, дехто таки добряче п’яна і вже не контролює себе. Простягаю руку до його волосся. Вологе, жорстке від солі та сплутане, пальці застрягають. Я вигинаюся під його пестощами як молода наївна кицька. Так солодко і затишно. І ці блискучі хвилі, що сліплять мене, господи...

— Розко-о-о, там кажуть, що.— прибігає, як завше зі збитим диханням, Октябрьов. Бачить цю прекрасну картину: я і Єжи — вирішує, що ж його робити. Це виразно вишито на його плюшевій мармизі. Таки узгоджує із собою і продовжує: — Кажуть, що сьогодні твоя черга хавку готувати. І що це ти її мацаєш, га? — Останнє адресувалося Єжи, але прозвучало більше як жарт, ніж погроза.

Єжи рук не приймав і ще міцніше притис до себе, мені здавалося, хоча, і не знаю, адже бачити потилицею ще не вмію, але ввижалося, що Єжи усміхався до Дениски, отак, як це роблять чоловіки, коли перекліпуються між собою про якусь представницю жіночої статі.

До мене поволі повернувся здоровий ґлузд, дяка нежданій появі Октябрьова. Я вибралася із обіймів Єжи, обережно, ніби перелазила через гіллясте дерево. Поцупила свій в’язаний трикутничками на мотузках ліфчик, навіть не пробуючи його одягти, попрямувала до наметів. Мене хилитало.

— Іще раз таке побачиш — хапай мене за барки й відтягуй од гріха подалі! — трохи згодом благала я Ок-тябрьова, який допомагав мені куховарити сніданок-обід, вірніше, майже все робив сам, а я геть не в кондиції курила, розгублено терла гаряче чоло і перемішувала час од часу страву.

— Так, звичайно,— відказав той.

Наступного ранку Октябрьов розбудив мене йти на узбережжя знову псувати папір, але я тільки розстібнула спальник, бо в наметі о сьомій вже ставало нестерпно парко, закрила рукою обличчя.

— Ти що, не підеш? — чудується він.

— Ні.

— А що будеш робити?

— Лежати тут і подихати...

Не знаю, чи приходив того дня Єжи. До кінця поїздки я примушувала себе уникати його товариства. Хоча щось зухвале шепотіло мені всередині, що я проґавлюю один із найбільш яскравих, чуттєвих і незабутніх періодів свого життя, але я горда й вперта — як вирішила, так і має бути.

Це справді було найкраще літо.

У Києві у нас з Октябрьовим був спільний бізнес «вихідного дня»: я плела і продавала растаманські шапочки, а він малював карикатури будь-якої людини в образі растамана. Отак ми й існували недалечко від Андріївського. Грошей так собі вистачало, але і цим були задоволені.

Вчилась я в академії не надто старанно, і ніхто