Читати книгу - "Погана"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Четвер, 3 вересня 2015 року
Трастевере, Рим, Італія
Схід сонця. Рожеве небо. Усі птахи щойно прокинулися. Над моєю головою кружляє величезна чорна хмара шпаків, закручуючись спіраллю численної зграї. Ці довбані птахи скрізь. У мене на обличчі та у волоссі. Я застрягла посеред фільму Гічкока.
ЦІВ-ЦІВ-ЦІВ-ЦІВ-ЦІВ.
Холодне ранкове повітря сповнює звук, подібний до голосу моєї матері – жахливий, відьомський. Він значно гірший від усього, що мені доводилося чути за все життя. Голосний, пронизливий і зловісний.
– Відчепіться. Забирайтесь. Геть.
Оце так ранкове пробудження. Справді. Жодних жартів. Я зі стогоном скидаю ноги зі стіни. Сідаю й потягаюся. У мене болить геть усе. Це був найгірший нічний сон у моєму житті. Рука заніміла від такого дивного положення. Її щипає, коле шпильками та голками. Хто спить на стінах? Тобто про що я думала? Це гірше, ніж тоді, коли я відключилася в центрі кільцевої дороги.
– Ти досягла зовсім нового рівня недоумкуватих рішень. Молодчина, Алві. Браво.
Гаразд, цього разу Бет має рацію. Це не найзірковіший мій час. Але чому мене ніхто не врятував? Як принцесу Анну в «Римських канікулах»? Ну й гаразд. Ну й хай. Кому потрібні герої? Я просто врятую себе сама. «Жінка потребує чоловіка, як риба велосипеда». Це Ґлорія Стайнем[85] так сказала.
Я дивлюся з протилежного краю стіни. Там просто урвище, висотою двадцять метрів. О! А ото, там, унизу, мабуть, Римський Форум. Камені, колони й уламки мармуру розкидані піщаною підлогою. Мені до біса пощастило, що я звідси не зірвалася. Я б упала просто в обійми смерті. «Ляп!» – алвово/полуничне желе. Я розумію, що вчора ввечері думала про смерть, але це було б недоречно.
Я в когось запитую шлях до Трастевере. Зрештою знаходжу свою квартиру. Здираюся сходами та прямую до спальні. Ставлю телефон на зарядку. Пропущений дзвінок з невідомого номера. Нових повідомлень немає. Листів теж. Я не можу знайти Ніно через «Тіндер». Чи через застосунок для стеження. Наскільки я розумію, він поїхав з міста. Це, бля, безнадійно.
– То ти просто здаєшся? – цікавиться Бет.
– Я не здамся. Нізащо. Ніколи.
Десь має бути інший спосіб. Зараз 2015 рік. Я вдаюся до калькульованого ризику і вмикаю телефон моєї сестри.
Дзінь.
Один новий лист на електронну пошту від моєї мами, але я не даю собі клопоту його читати.
Прокручую контакти сестри. Не знаю навіщо, але, може, хтось зможе мені допомогти? Анна, Бьянка, Карла, Доменіко…
Доменіко? Чому це ім’я здається таким знайомим? Я впевнена, що вже його чула. Може, це хтось із Таорміни? Доменіко? Доменіко? О, тепер пригадую: я зустрічалася з ним минулого тижня. Він – товариш Ніно. Ще один кіллер Амброджо. Але звідки в Бет номер Доменіко? Вона що, і з ним також спала? Фе, сподіваюся, що ні. Він був збіса грубим. Більш схожий на неандертальця, ніж на чоловіка. Тепер я пригадую його в тому зловісному лісі. Він був із бетономішалкою й подовбаним пікапом. Він заливав мою близнючку бетоном. Хороший хлопець. Це була справжня насолода. Імовірно, він більш не товаришує з Ніно, адже Ніно втік із Таорміни. Маю сумніви, що вони розлучилися в досить хороших стосунках. Я впевнена, що він щиро розлючений. Ніно залишив по собі руйнацію, убитого священика і спалену віллу. Він знищив картину вартістю тридцять мільйонів доларів (якщо хтось питатиме, то це був Ніно, а не я). Я готова закластися, що Доменіко цікавився тим витвором. Вони всі були задіяні в тій угоді Амброджо. Він просто розкішно налажав, підставивши нас усіх. Я зуб даю, що Доменіко шаленіє так само, як я.
А потім мені спадає на думку дещо божевільне.
Я йому потелефоную. Так. Це блискуче. Дві голови краще, ніж одна. Він міцний. Грубий. Падлючний. Це бездоганно. Ми полюватимемо на Ніно разом. Станемо найкращими друзями, назавжди.
Я клацаю на номер Доменіко та на «виклик».
– Так, – говорить Бет, – телефонуй Доменіко. Він такий любчик. Добряча душа. Він буде страшенно радий тебе почути. Я впевнена, що він уже нудьгує за твоїм голосом.
Я кидаю слухавку. Ледь чутно лаюся. Саркастична сучка. Але що, як вона має рацію? Чи жадає Доменіко ще й моєї крові? Чи знає він, що я була співучасницею Ніно? Якщо я йому потелефоную та скажу, де я, чи не йтимуть у мене по сліду вже два гангстери? Зараз усе просто погано, а може стати ще гірше. Полетить гівно на вентилятор.
Але що ще я можу зробити? У мене вже згасає запал. Мені пощастило, що жоден із тих птахів не обісрав мене, але, чесно кажучи, це межа мого талану. Цей день складно назвати вдалим. Але знаєте що? Я ловитиму момент. Я йому таки потелефоную.
Біііііп, біііііп, біііііп.
– Pronto[86], – каже Доменіко.
Ким Доменіко мене вважає? Я для нього Алві чи Бет? Чи Ніно?
– Pronto, – говорить Доменіко знову. Голос у нього глибокий і хрипкуватий. Рипучий, ніби під час ангіни.
Гадство. Я не знаю, що говорити.
Він кидає слухавку, тож я знову йому телефоную. Руки в мене тремтять, пітніють…
Біііііп, біііііп, біііііп, біііііп.
Доменіко допоміг нам поховати «Алвіну», тож мені доводиться вдавати з себе Бет. Копи вважають, що знайшли тіло Алві, тож це має сенс. Хоча що, як він і на мене також сердиться? Сердиться на Бет, я маю на увазі.
– Sì. PRONTO, – говорить Доменіко. Схоже, що він дратується.
Я ковтаю. Нервово. ТАК. Починається…
– Це я, дружина Амброджо…
– Елізабет? ДЕ НІНО?
На нескошену траву падають довгі тіні від мармурових брил. Сонце низько висить у червоному небі. Я розглядаю надгробок.
«У цій могилі лежить усе, що було смертним у МОЛОДОГО АНГЛІЙСЬКОГО ПОЕТА, – значиться на ньому. – Тут лежить той, чиє ім’я написане на воді. 24 лютого 1821 року».
Я зітхаю й занурюю крихітну ложечку в свій контейнер із фісташковим морозивом.
Якби я була мертвою, це могло б бути про мене. Я – англійський поет.
Йому було лише двадцять п’ять років, коли він помер. Це той самий вік, у якому я зараз. А погляньте на все, чого він досяг: «Ода до грецької урни», «Ендиміон», «Коли мені страшно…», «До осені», «Ясна зірка…». Я розумію, я не охоплена ілюзіями. Кітс був кращим за мене поетом. У моїх хайку є потенціал, це правда. Мене вражає, що я взагалі рипаюся. Найвище мистецтво для мого покоління – насрати, а потім сфотографувати власне лайно та викласти його в Інстаграмі. Деякі з моїх хайку на межі геніальності, це безперечно. Але не варто мені порівнювати себе з Кітсом. Він був митцем. Одним на мільйон. Трішечки кращим за мене.
На кладовищі повно статуй ангелів і скульптур жінок, загорнутих у ряси. Деякі могили старіші за сто років. Це прекрасно. І моторошно. Смерть, чорт забирай, скрізь. Вона під землею, тож її не видно. Але копніть на якісь пару футів – і там труни, черви та кістки.
Я останнім часом підзакинула свою поезію. Мене так захопили усі ці вбивства. Ось до чого в мене справжній хист. Либонь, варто зосередитися на цьому. Викладатимусь на повну. Кітс, може, й був кращим поетом, але
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Погана», після закриття браузера.