Читати книгу - "Промінь"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Тобто?
— Тобто що, як всі вони відмовляться туди йти?
Денис узяв свій телефон, показав Марго на екрані статистику:
— Осмисленість — дев’яносто два відсотки. А сенс їхніх так званих «життів» — політ «Променя». Їм з дитячих років утовкмачують це в голову! Наші пупси в чергу стануть, щоб пожертвувати собою в ім’я цивілізації!
Марго поправила темні окуляри:
— Чому не можна зробити простіше? Агрегат перезавантажили, енергія пішла, всі живі. Ура.
— Я згодна з Марго, — сказала Еллі. — Ти надто ускладнюєш.
Денис стримався, щоб не подивитися на Славіка. Роль цього мерзотника віднедавна була — сидіти за столом і мовчати.
— Я ускладнюю? Згадай Марію. Ти була впевнена, що вона купиться, скаже: «Максиме, любий!» і побіжить усім розказувати про життя після смерті?!
Еллі кліпнула.
— Згадай, що було потім, — безжально продовжував Денис. — Це комп’ютерна симуляція, але розумна симуляція. Вона не прощає помилок. Усе повинно бути так, як буває в житті: люди одержують щось цінне після принесеної жертви. Що значніша жертва, то цінніший подарунок. Хіба не так?
— А що, як вони не зможуть вибрати, кого послати? А що, як…
— Якщо вони прямо зараз не почнуть народжувати, ми в сраці! Повній! Ти хочеш свій ґрант? Ти хочеш вибратися звідси?!
Еллі опустила очі.
«ПРОМІНЬ». ЛІЗАТриста дві людини — трохи більше ніж половина залу. Старшому — двадцять сім. Молодшому — п’ятнадцять.
— Кванти…
Торік вони знизили вік повноліття. Промінців на кораблі не залишилося; бару з алкоголем більше не було, розваг для дорослих теж не було, повноліття дарувало не привілеї, а дорослі норми чергувань. І один вихідний на тиждень, а не два. І залучення до нічних робіт.
— Ми повинні ухвалити рішення — всі. Це треба зробити, щоб народилися наші діти. Ми — кванти одного променя… «Промінь» повинен добратися до мети й принести в порожні світи нових людей. Цивілізація…
Вона усвідомила, що говорить Маріїними словами.
— Ми будемо потім з цим жити, — сказала хрипко й тихо, зовсім без пафосу. — Що скажете, екіпаж?
Тиша тривала секунд тридцять. Ґреґ, що сидів у першому ряду, нічого не бачив і не чув — тримав на колінах планшет, водив пальцем по схемі комунікацій енергоблоку Це він знайшов вихід, він подав ідею з перезавантаженням, і він же з’ясував, поринувши в розрахунки, що той, хто врятує «Промінь», залишиться в енергоблоці назавжди.
Виходить, треба зробити, — сказав Сашко-третій, порушуючи мовчання. — Повернемо собі енергію. Перезапустимо «Промінь». Будемо жити як люди, а не як риби в консервній банці. То не біймося, кванти?
Ремство в залі.
— Тоді йди сам, — сказала Йоко різко. — Не боїшся?
Сашко криво посміхнувся:
— Боюся, звісно… Але нас тут триста дві душі. Киньмо жереб.
— Я не братиму участі, — сказала Йоко. — І спробуй мене змусити.
Ґреґ був єдиний, хто не здивувався й не обурився в цей момент. Він жив усередині свого планшета. Щось його турбувало, він потирав скроню кінчиками пальців.
— Не треба нікого змушувати! — голосно сказала Ліза. — Давайте так… Хто з нас готовий туди піти?
І підняла руку. Ґреґ не відриваючись від роботи, підняв руку теж — Ліза не була впевнена, що він узагалі зрозумів, про що мова.
У залі оглядалися. Тут і там піднімалися руки. Люди дивилися на своїх сусідів, братів і сестер, рук ставало дедалі більше; Ліза зрозуміла, що сидіти в цьому залі, не зголосившись бути героєм, стає дедалі болісніше, багато хто піднімає руку, щоб здатися сміливим в очах друзів і у власних очах, ні, це була невдала ідея — з голосуванням. Треба було кожного запитувати наодинці.
Йоко сиділа, демонстративно склавши руки на грудях, зціпивши зуби й не дивлячись по боках. Вона в цьому залі відважніша за багатьох. Як же ми злиплися, раптом подумала Ліза. Як же ми сплавилися, ми співтовариство, як єдина істота… І страшенно залежимо одне від одного. Йоко — особистість… Вона не хоче вмирати заради загального добра. Як зрозуміти, хто з тих, що підняли руку — герої, а хто боїться осуду друзів?
— Спасибі, — сказала Ліза, оглядаючи ліс рук, і її голос затремтів. — У нас найкращий у світі екіпаж… киньмо жереб. Хто не хоче — може не брати участі.
— Не треба! — крикнув Дмитрик і підстрибнув з місця, як м’яч. — Я піду!
Наймолодший на кораблі. П’ятнадцять років. Зовсім недавно грався у піску на березі океану, з лопаткою й формами для пасочок. Тепер широко всміхався: атмосфера цього моменту, загальне єднання, загусла в повітрі жага подвигу вдарила йому в голову.
— Я піду й зроблю це! Давайте скоріше, давайте прямо зараз!
— Ні! — закричали відразу два голоси. Старші Дмитрикові брати рвонули до нього з двох боків, як конвоїри. — Ти неповнолітній!
— Фіг вам, я квант!
Він не боїться, тому що не вірить у смерть, подумала Ліза. Підлітки безстрашні. Напевно бачить зараз свій пам’ятник на Новій Землі, сотні пам’ятників, на кожній площі й при кожній школі: перший герой нового світу, що віддав життя за майбутні покоління…
У залі перезиралися. Ліза так добре знала цих людей, що читала тепер по обличчях: комусь було соромно. Комусь страшно. Хтось запитував себе: а чому ні? Чим цей пацан кращий чи гірший за кожного з нас? Нехай іде.
Ідеальне рішення, подумала Ліза, холонучи. З погляду нашої мети, усієї нашої експедиції, пожертвувати зараз Дмитриком — оптимально. Третя дитина в родині. Ще не скоро стане батьком. Не встиг навчитися корисної професії, не має страху…
— Послухайте мене, — Ґреґ устав зі свого місця. — Ми сьогодні ухвалили головне рішення: один з нас туди піде…
— Я! — знову крикнув Дмитрик.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Промінь», після закриття браузера.