Читати книгу - "Panicoffski"

Ну добре, безсоромнице. Покарання тобі таке: розповім, як поводяться слухняні виховані дівчата. А ти слухай дядю, та спершу стань у куточок. Ні, краще стань там навколішки, кицько. Отак. Тільки спершу зніми із себе піжамку». Тоді він розповів їй історію про трусики (радше їх відсутність улітку) в Беґі. «Бачиш, і це — твоя співвітчизниця! Є таки у вас там виховані дівчата. А ти що? Яка з тебе вчителька? Так от я вважатиму, що ти виправилася, лише коли даси мені у класі на перерві». На Марію було страшно дивитися. Вона трансувала: «Освальдо, я теж хочу ходити для тебе скрізь без трусиків. Теж хочу тебе мати скрізь!» — «Ну гаразд, маленька, щоб завтра пішла на урок без трусиків. А тепер можеш просити в мене все, що хочеш, вибачаю тобі». Марія зі сльозами й воланнями увіп'ялася нігтями йому в спину. «Ну і що ти наробила? — Панікоффскі закінчив гру. — Ти ж чудово знаєш, що я маю дівчину. Навіщо це? Що я тепер маю їй сказати?» — «Вибач, Освальдо. Я забулася». — «Більше так ніколи не роби. Це серйозно».
День, коли ховали Вєнжерба

Фабі, коли моєю країною правив кумедний бровань Вєнжерб, я ходив до університету і мав дівчину, яка звалася Цолою. Це була перша й остання українка, з якою мав справу в житті. Чотири роки! Її тато служив у КҐБ, і вона дуже боялася, коли я лаяв комуняк і Вєнжерба, колихаючи її в батьківському ліжку. «Ну, як же ж так, ти ж знаєш, хто мій тато!» — «Та не закладає ж він мікрофони і під власне ліжко!» «Та, дурний, причому тут ето?» — чудувалася Цола.

Цола ніколи не пропускала збори комсомольців (це такі юні недозрілі комуністи) в університеті, а потім вечорами розповідала про порядок денний, і мені здається, що їй якось мазохістично подобалося вислуховувати мої збиткування за кожним пунктом. Її якось збуджувала небезпека того, що хтось може мене почути, а тоді забрати в каземати, катувати, вбивати, а можливо, навіть відривати. А я думав: нічого, коли що, то врятує її татусь-каґебіста. Вона була досить жорстока, й щоразу, коли мала напад ідеї фікс щодо одруження, катувала мене тижнями відмов у пестощах. Не можу второпати, чому їй так хотілося вийти заміж у 20 років, хоча вона й пояснювала це тим, що в тій чудовій країні, де тоді не було ні барів, ні клубів, після університету не було де ще з кимось познайомитися, хіба що на роботі, а там можуть бути кепські варіянти. Але це — таке собі поганеньке пояснення було, як на мене. Уявляєш, Фабі, я раз мало з нею не одружився-таки. Нам тоді було по 18, і я лише місяць перед тим почав приходити до неї додому зранку, коли батьки йшли на роботу. Вона була незайманою, і коли ми почали любитися, щось змінилося в її організмі, й вона подумала, що вагітна. Я тоді дотримувався думки, що в такому випадку шляхетним учинком є запропонувати шлюб. Проте згодом виявилося, що дитини не очікується. Фабі, ти знаєш, иноді бачу жахи про те, як склалося б моє життя, якби я тоді одружився. Мав би тепер якогось 20-річного бовдура-сина, якого б її батько наполіг назвати, наприклад, квазідавньогрецьким іменем Полідокл на честь чергової політичної доповіді Вєнжерба на з’їзді партії комуністів і безпартійних, нічого б у світі не бачив, мав би, напевно, уже років із 60 віку, сидів би в якійсь смішній майці з відвислим барилом і пердів, читаючи ґазетку перед телевізором у двокімнатній квартирі, яку, можливо, й досі ділив би з її батьками, і мав би секс із нею (та чи ж би мав?), коли її мати розвішує білизну на бальконі, бр-р-р…

Але про сумне не хочу. А хочу про веселе: це — похорон Вєнжерба. Ми любили дивитися Вєнжерба на телевізії. У нас на факультеті заняття починалися о другій дня, тож годині о десятій я пірнав до Цоли в ліжко, й ми в темі ранніх збочень робили всякі вправи під плямкання Вєнжерба в прямому телеетері. Дивись, Вєнжербе, що я, комсомолець в законі, роблю з комсомолкою Цолою на твоїх очах! Лишень не вдавися слиною. А Вєнжерб тим часом штовхав багатогодинні промови, хоча, як кажуть, це був зовсім не він, а лише його мумія. Насправді говорив під «фанеру», тобто на плейбек промовляв. Секрет насолоди був у терпінні й увазі до деталей. Без цього — нікуди. Хто не прислухався добре, той втрачав дуже сильно на орґазмі. Вєнжерб викидав коники найбільше, коли вже подорожував по своїй клінічній смерті.

То називав азербайджанських нафтовиків «афганськими» у розпал афганської війни, то після сорока хвилин доповіді (якій у залі за звичкою всі бурхливо плескали і кричали «правильно», абсолютно не прислухаючися до змісту) вибачався й казав, що «не з його вини» знову доведеться все почати із самого початку. А то якось привезли його до нас до Києва й випустили на килимок пройтися повз почесну варту. Так він не помітив кінця строю і килимка, й уже почвалав був кудись у бік метро «Вокзальна», та тут його встиг підхопити під руку голова російської колоніальної адміністрації в Україні. Ці коники можна було побачити лише на живо, бо з новин їх потім витинали. Тож я насолоджувався, захлинаючися від сміху, тоді як Цола чи то всерйоз, чи напівжартома захищала старого дурника. Був би цей сміх на його адресу дружнім-незлостивим, якби він, собака, мені дитинство не зіпсував своїм режимом коміідійотичним. Ніколи не вибачу йому того замка амбарного на кордонах. Всі нормальні люди з усіх инших країн швендяли собі всією Европою спокійно від Гельсинків і Белграда аж до самого Ліссабона автостопом із шістнадцятирічного віку. А я через цього бровка мусив обмежуватися найдикішим совіцьким «Заходом» у вигляді Таллінна, Вільнюса, Львова та Ужгорода.

Та ось лікарі нарешті — 10 років post factum — таки проголосили його мертвяком офіційно, ну й тоді вже почалося дійство під назвою «похорон». Отоді на вулицях справді треба було пильнувати, — аґенти так і сновигали скрізь, видивляючись хоч когось усміхненого. Як хтось засміється, так і метуть до буцегарні. Всі три кав'ярні, що