Читати книгу - "Остання подорож Сутіна"

У Райху євреї не віддавали за зірку жодного пункту зі своєї одежної карточки. У них просто не було такої карточки. Незабаром розпочинається збір зірок, відбувається облава за облавою. Тоді власника переводять до Дрансі або Пітв’єра, Комп’єня або до Бон-ла-Роланд, це транзитні табори навколо Парижа. Закріплення шпилькою або заклепкою забороняється. Нашити, наміцно, вшити, найкраще взагалі пришити до шкіри.

Він від самого початку був рішуче налаштований не носити зірки. Художник Хаїм Сутін назавжди невидимий під своїм капелюхом. І його зірка також.

Одного разу його лякає жінка, яка заточуючись вибігає з будинкової брами на дорогу, притискаючи до обличчя великого білого носовика. Це вже був, мабуть, липень 1942, почався каскад масових депортацій, першими кандидатами були «іноземці», а за якийсь короткий час взялися депортовувати і їхніх дітей. Він різко зупиняється посеред тротуару, жінка стоїть точнісінько навпроти нього, на дорозі. Він застигає від жаху, коли вона повертається і звертається до нього «мсьє Епштайн».

Вона схлипує, говорить уривчасто, щоразу притискає до очей білу хустинку. Вона настільки очевидно в розпачі, що вже не тямить, з ким говорить, а може від болю вона збожеволіла. Вона взагалі жодного разу не глянула на його груди, де ліворуч нічого не нашито, просто взяла й почала до нього говорити. Вона не може стриматися, просто фонтанує словами.

Мсьє Епштайн… Що вони зроблять з дітьми? Якщо вони справді депортують людей до місць праці, то до чого тут діти? Будь ласка, мсьє Епштайн, дайте ж мені відповідь… це ж просто зовсім, зовсім нелогічно, що робитимуть у таборі праці дворічні чи п’ятирічні дітлахи? Хіба це не кричуща дурість для країни, що перебуває в стані війни, якщо в ній таке твориться? Яка з того користь? Яке воно все безглузде, для чого все це, для чого арештовувати жінок і дітей… Не розумію, мсьє Епштайн, ні, Ви мені скажіть… страшна машина, яка нас перемеле, ні, Ви мені скажіть…

А німий художник Хаїм Сутін стоїть, як укопаний, і дивиться на перекошене жахом заплакане обличчя з-під крис свого елегантного синього капелюха. Він не каже ні слова, тільки повільно відступає крок назад, готуючись до втечі.

Якщо ця жінка розпізнала в ньому людину, на грудях якої мав би бути зиґзаґ нашитого значка, то хіба зуміє він просто так проминути когось з окупантів? Ця жінка поставила раптом під сумнів його невидимість. Несподівано для себе він став видимим на тротуарі, нехай не як він, а як мсьє Епштайн, але ж видимим. Моторошно видимим.

У кінці Лебединої алеї, ліворуч від течії Сени, стоїть на бульварі Ґренель неподалік від вежі Ейфеля велодром д’Івер. Колись він із задоволенням ходив сюди дивитися недільні боксерські бої та реслінг. Тепер зимовий велодром деградував до місця, напхом напханого жертвами масових арештів, перетворився на величезний темний вир, у який їх без розбору вкидали, щоби вони врешті радше мертвими, аніж живими, випали за якийсь час із вагона потяга в польському місці з назвою, яку нереально вимовити. Під час облави з 16 на 17 липня 1942 паризька поліція, якою командував Леґу, делегований шефом поліції уряду Віші Буске, зігнала сюди, як худобу, заарештованих євреїв.

Художникові згадується захоплений вигук Кіко, то було 1913 року, він тоді саме приїхав до міста своїх мрій:

Тут немає казаков. Немає натовпу, що плюндрує все, що бачить. Настане час, коли погроми зникнуть з наших снів. А цей вечір — наш назавжди. Тут, у цьому місті, ніколи не буде погромів, розумієш…

Цього разу казакі говорили французькою, префектура поліції розіслала циркуляр № 173-43 з наказом арештувати іноземних євреїв. У самому лишень Парижі схопили понад тринадцять тисяч осіб. Половину відразу ж відвезли міськими автобусами, що їх передали окупантам, до табору Дрансі на півночі від Парижа, іншими набили велодром. Проте багато кого під час великої облави не знайшли. Зокрема й невидимого художника. Відколи два роки тому мадмуазель Ґард пішла туди, щоб ніколи більше не повернутися, він перестав виконувати будь-які розпорядження, ніде не поновлював реєстрації з жовтня 1940 року. На стадіоні з зимовою назвою люди зникали в порожнечу, у вічну зиму. Пряма дорога вела з душогубки в смерть.

Зникнути, видушує він з себе в катафалку, знайти собі нірку. Зникнути, негайно, в цій хвилі. Чорносотенці вже їдуть, чуєте, діти, ану марш всі до лісу, брати зі собою нічого не треба, ховайтеся, лишайте все, вони їдуть сюди з Мінська на кінних упряжках… біжіть щодуху… Кіко… казакі… ти чуєш…

Він не пам’ятає, коли востаннє бачив велодром. Чи справді він стояв 17 липня 1942 року на мосту Ґренель, вдивляючись понад водою на велодром і Лебедину алею, тоненький, як голка, острів на Сені? Чи вислав туди тільки свої очі, тобто свою душу? Містом котилася лавина чуток. Він ненавидів себе за те, що не міг собі уявити страшних подій на зимовому велодромі. Таке уявлення було понад його сили.

Сім тисяч осіб туляться в секторах велодрому, кричать, не знаходять собі місця, багато хто в паніці б’ється навсібіч, інші в стані глибокої апатії від голоду й спраги. Внизу, в центрі велодрому, намет Червоного хреста, один-єдиний лікар і дві медсестри. Народження, смерті, гарячка. П’ять діб без харчів, навколо єдиного шланга з водою стовпище людей. Санвузол забитий, користуватися ним уже неможливо. З галерей сеча, змішана з калом, стікає вниз на тих, що там лежать. Різкі накази охорони, яка цього разу франкомовна. Якийсь безлітній дідусь, тремтячи, підіймається, і з останніх сил вигукує:

Це жахливе непорозуміння! Vive la République!