Читати книгу - "Чому я не втомлююся жити"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— З ким маю честь?
— Стейбек, телерепортер.
— Вибачте, я не даю інтерв’ю.
Я думав, що переді мною тут же зачинять хвіртку, але він не дозволив собі такої нечемності, що видало в ньому інтелігентну людину.
— Бачите, — сказав я, — я не стільки прийшов брати у вас інтерв’ю, скільки... — я поправив свою репортерську сумку. — Мені просто хотілося би поговорити з вами.
Я точно вловив його слабкість і тут же був винагороджений за те, що раптом заговорив з ним суто по-людськи. Зі мною таке буває — зненацька виникає якась хвиля почуття до людини і я забуваю про свою професію. А він в першу ж секунду викликав у мене симпатію: відкритий, у цій своїй літній сорочці, широких штанах, світлий якийсь. Як репортерові — він міг мені відмовити. А як людині?
— Проходьте, — мовив він і, повернувшись, пішов у напрямку дому.
Мені не залишалося нічого іншого, як попрямувати за ним.
Будинок його був невеликий, нічого особливого. У коридорі, роздягаючись, я помітив жіночу парасольку на полиці. Крізь дверний отвір було видно скромно обставлену звичайну кімнату. І коридор, і кімната дихали бідністю.
— Проходьте сюди, — він повів мене не в ту кімнату, а в іншу, зліва.
Коли я переступив поріг, то мало не впав. Прямо біля входу стояла мармурова, в людський зріст скульптура оголеної жінки. Зроблена вона була в античному дусі, жінка викручувала мокре волосся, трохи нахилившись, але не втрачаючи постави. Вздовж стін стояли книжкові шафи, за склом виднілися корінці старих книг, не надто велику кімнату перегороджувала скляна стінка-акваріум. Він стояв на дерев’яній основі і діставав до рівня моїх плечей. В акваріумі плавали спритні різнокольорові рибки, підсвічені невидимим джерелом світла. І від цього, від тіней, що бігали по кімнаті, все тут здавалося казковим, нереальним. Зі стелі над акваріумом звисали невідомі мені рослини, що нагадували ліани. Я обійшов акваріум і опинився у другій половині кімнати. Тут стояли великий дерев’яний, старої роботи, стіл, зручне глибоке крісло з опорами для ліктів, обтягнуте трохи витертою, але дорогою шкірою. Ближче до акваріума, в кутку — двоє м’яких крісел, на одне з яких я і опустився. Не встиг я вмоститися, як почув спів птаха. Я підняв голову і побачив клітку, що висіла на вікні.
— Не звертайте уваги, — сказав мій клієнт. — Так про що ви хотіли поговорити? Тільки давайте відразу домовимося — ні мене, ні мій будинок ви знімати не будете.
— Добре, — відповів я. Як це не дивно, але я, досвідчений репортер, почував себе ніяково.
— Вас дивує ця обстановка? — запитав господар.
— Чесно кажучи — так, — я був вдячний, що він перший почав розмову.
— Такі ось штучки, — він показав на акваріум, — відсторонюють. Адже я письменник. Коли я пишу, мені потрібно відчувати себе відрізаним від усього.
— Розумію.
— Колись я жив у місті, — продовжував господар. — Я був схиблений на місті. Сам я родом з села, і звичайно ж, міське життя здавалося мені спочатку верхом блаженства.
— І що ж вас змусило кинути місто?
— О, — посміхнувся господар, — це було непросте рішення. Щоб зважитися на нього, потрібно було об’їстися принадами міста. Та що там казати! Я просто розчарувався: мінуси переважили плюси. У місті інші темп і ціна життя, там потрібно мотатися.
Якийсь час ми мовчали. Було чутно, як по коридору хтось ходить, десь рипнули двері. Не знаю, чи буває з вами таке: я раптом відчув, що я ніби сплю — ні з того ні з сього. Можливо, мене загіпнотизували відблиски від акваріума, що бігали по кімнаті, чи спокійний (давно я не відчував такої глибини спокою), заколисуючий голос господаря... Не знаю, коротше — я упіймав себе на тому, що відключаюся. Що за чортівня? Я струснув головою. Був я, чесно кажучи, в безглуздому становищі: я прийшов його знімати, так? Я пообіцяв його не знімати. Так якого біса я тут стовбичу, в якій якості? Якщо говорити правду, то я не був готовий до статусу просто баби Хвеськи, що лізе в приватне життя заради спортивного інтересу. На що він, чорт візьми, розраховував, погодившись зі мною говорити: навіщо він мені про себе розповідає? Якщо знімати не можна, то — інтерв’ю, репортаж у газеті? Але я ж не літератор, я оператор, він це знає.
Однак, щось треба було казати, і я, не відчуваючи під ногами особливого ґрунту, спитав ні з того ні з сього (я втратив почуття реальності):
— А ви не могли б дати мені щось почитати? Що ви пишете?
Господар подивився на мене уважно і сказав:
— Ви цікавитеся літературою?
— Так. Я колись навчався в університеті.
Він легко підвівся, підійшов до книжкових шаф. Одна полиця була заставлена сірими книжечками. Їх було багато, штук сорок, цих книжечок, одного формату.
— Вас що цікавить? — запитав господар. — Який жанр?
— Прозу, якщо можна.
Він простягнув руку і вийняв один із томів. Потім зачинив дверцята шафи, підійшов і простягнув мені книгу:
— Якщо дозволите, я сяду за стіл, трохи попрацюю. Мені потрібно закінчити вичитування.
—
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чому я не втомлююся жити», після закриття браузера.