Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

бойків, гуцулів від решти українського населення, аби зміцнити сокальський кордон та запобігти проникненню на Волинь впливу ОУН, що мала широко розгалужену організаційну мережу в Східній Галичині. Коротко кажучи, політика урядів II Речі Посполитої була далека від демократизму, пошани культурних надбань українців, їхніх традицій, віровизнання. Влада і громадська думка трактували українців як громадян другої категорії і часто без причини принижували їх. Скажімо, у Львівському університеті навіть звернення до українських студентів українською мовою вважалося зневагою до «польськості»[141].

Уже напередодні війни на східних польських землях активізував свою колонізаційну діяльність Корпус охорони прикордоння. Українське населення з прикордонної смуги виселялося. Українців усували з лісової і поштової служб, із установ зв’язку та комунікації. У серпні 1939 р. в польській пресі з’явився циркуляр Міністерства юстиції, у якому йшлося про необхідність арешту «ненадійного українського елементу» з-поміж міської і сільської інтелігенції та ув’язнення його в таборі Береза Картузька.

З початком німецько-польської війни було розголошено про існування урядових планів, підготовлених у 1938–1939 рр. Головнокомандувачем Війська Польського маршалом Едвардом Ридз-Смігли і міністром військових справ генералом Тадеушем Касишицьким, метою яких ставилося звільнення «південно-східних кресів» країни від української присутності. Стало відомо також про розроблену «народовцями», зокрема генералом Мар’яном Янушайтісом, акцію виселення, а можливо, навіть і часткового фізичного знищення українців на західноукраїнських землях[142].

Незважаючи на все це, до факту нападу Німеччини на Польщу українське населення поставилося з новною громадянською відповідальністю. Протягом першої половини вересня українські солдати у Війську Польському сумлінно виконували свій солдатський обов’язок, а з боку українських організацій не було жодного акту саботажу або диверсії[143]. Особливо мужньо боролися з ворогом, беручи посильну участь в усіх важливих битвах вересневої кампанії 1939 р., українці — контрактні офіцери. Навіть у найкритичніші моменти вони сумлінно виконували накази своїх командирів і до кінця залишалися зі своїми підрозділами[144].

Лише у другій половині вересня 1939 р., коли німецький фронт наблизився до території, де проживало українське населення, а радянські війська перейшли східний кордон Польщі, почали траплятися, чим далі, тим частіше, випадки роззброєння, грабунку і вбивств польських солдатів і представників поліції, напади озброєної української людності на окремі невеличкі загони відступаючого польського війська[145].

Вступали радянські війська у Східну Галичину і на Волинь під гаслом визволення українського народу з-під польського ярма. На цій підставі відбулося приєднання західноукраїнських земель до СРСР, тобто возз’єднання з УРСР. Під час численних мітингів у 1939 р. українці скаржилися на те, що зазнали великої кривди з боку поляків. Тому Кремль надав своїм перетворенням на цих землях проукраїнського характеру.

Українізація торкнулася місцевих органів влади, адміністративних та торговельних закладів, освіти, преси тощо. З усіх будинків знімали польські герби, замальовували польські назви та вивіски. Замість польських з’явилися синьо-жовті та червоні прапори. На вивішування синьо-жовтих прапорів представники радянської влади відреагували відразу ж тим, що заборонили їх та наказали негайно знищити. Місцеве українське населення попередили, щоб воно «викинуло зі своєї голови ідею створення національно-фашистської України, оскільки Західна Україна мала увійти до складу великої Радянської України»[146].

У перші дні й тижні після зайняття Червоною армією Східної Галичини і Волині переважна частина місцевої української громадськості співпрацювала з органами радянської влади і намагалася використати цю співпрацю для усунення поляків з усіх царин суспільно-політичного життя Західної України[147].

Цьому сприяли значною мірою дії в цей період самої влади. Одним з перших заходів Народних Зборів Західної України, після прийняття ними 26 жовтня 1939 р. рішення про входження Західної України до УРСР, стало ухвалення декларації про націоналізацію банків і великої промисловості, про конфіскацію земель поміщиків, великих державних чиновників та монастирів. Майже півмільйона безземельних і малоземельних селян одержали у користування понад мільйон гектарів поміщицької землі, 172 тисячі голів худоби тощо. Здійснювалися масштабні заходи щодо ліквідації безробіття. Відкривалися дитячі садки, поліклініки, зросла кількість лікарень, а лікування стало безкоштовним. Розгорнулося житлове будівництво. Кількість шкіл з викладанням українською мовою збільшилася в 10 разів[148].

Водночас у деяких районах Волині і Східної Галичини в цей період сталися перші випадки пограбувань, убивств та спалення маєтків польських осадників. Наприклад, у колонії Якубівка на Бережанщині було спалено 53 домівки і вбито 24 особи. У відповідь на скарги поляків командувач Українського фронту генерал С. Тимошенко видав відозву українською і польською мовами, у якій закликав «працюючих людей» до порозуміння[149].

Утім чимало представників радянських органів влади, висуваючи гасла соціальної справедливості, навпаки, намагалися збудити ненависть до заможніших верств населення західноукраїнського регіону. Зрозуміло, що місцеву українську людність не потрібно було зайвий раз спокушати цими гаслами. Адже різниця в життєвому рівні людей у міжвоєнній Польщі, особливо на її східних землях, справді була разючою, і такий