Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

боці альянтів, бо вони підтримують шалені наміри Польщі, так само, як не маємо жодної підстави воювати на боці німецького Рейху, котрий віддав Західну Україну Москві. Жодна із воюючих сторін не висунула української проблеми, а коли б навіть висунула, то й тоді спершу необхідно уважно придивитися до того, наскільки цей крок щирий та реальний. Нашою найбільшою і, зрештою, єдиною є проблема згуртування всіх власних сил, щоб солідарно виступити не в момент гігантської боротьби нині воюючих держав, а тоді, коли їхні сили вичерпаються, коли противники захочуть спокою та відпочинку»[136].

Проблема консолідації суспільства та збереження законності в забезпеченні континуїтету державності II Речі Посполитої посідала одне з перших місць і в діяльності польських політичних сил, що стояли біля джерел нових емігрантських властей. Адже лише за такої умови уряд генерала В. Сі-корського міг отримати мандат на легітимність дій від польського загалу.

Утім хоча формально новий кабінет міністрів мав характер уряду національної єдності, тобто поряд з представниками довоєнної опозиції, членами чотирьох найвпливовіших політичних партій — Селянської (Стронніцтво Людове — СЛ), Національної (Стронніцтво Народове — СН), Польської соціалістичної партії (Польська Партія Соціалістична — ППС), Партії праці (Стронніцтво праці — СП) — в ньому опинилися і діячі правлячого до війни так званого санаційного табору, переважна більшість пілсудчиків та «народовців» виявила недовіру до нової влади. Не сподобалося багатьом політикам і те, що новий президент Владислав Рачкевич пішов на зміни в конституції 1935 р., які зробили прем’єра особою з найбільшими владними повноваженнями в «польській підпільній державі».

Щойно створений уряд В. Сікорського був дипломатично визнаний Францією, Великобританією, Сполученими Штатами, а також іншими, на той час нейтральними країнами, хоча деякі з них через певні побоювання щодо реакції на таке визнання з боку Німеччини і СРСР намагалися цього не демонструвати[137]. За всілякої підтримки Франції та Великобританії відбудовувалися на заході й польські збройні сили, значною мірою знищені під час вересневої воєнної кампанії 1939 року.

У початковий період війни польські політики, в тому числі В. Сікорський, недооцінювали військовий потенціал III Рейху і сподівалися на близьку перемогу своїх західних союзників — Франції та Великобританії, а отже, на швидке визволення Польщі. На таких розрахунках базувалися й польські цілі у війні, головними з яких було збереження за повоєнною країною цілковитої суверенності та територіальної цілісності як мінімум в існуючих до вересня 1939 р. кордонах.

Хоча вже в середині листопада цього ж року під час офіційного візиту польського прем’єра до Лондона йому було заявлено про те, що поляки не мають розраховувати на британську підтримку в справі реституції довоєнного польсько-радянського кордону, а також нагадали, що саме Великобританія запропонувала лінію Керзона як таку, що відокремлює українські та білоруські етнічні землі від польських[138]. Загальновідомо, що така позиція офіційного Лондона диктувалася нагальною потребою залучити до антигітлерівської коаліції СРСР.

Ставлення членів польського емігрантського уряду до факту приєднання Москвою західноукраїнських земель чітко відображено в листуванні, яке велося в цей період між Головнокомандувачем Польських збройних сил на Заході, прем’єром генералом В. Сікорським та головою Комітету в справах країни (КСК) генералом Казімежем Соснковським, а також у кореспонденції, що надходила до Парижа (пізніше до Анжерса) і Лондона впродовж 1939–1941 рр.[139]

Так, у документації за жовтень — листопад 1939 р. позиція польських урядовців висловлена, зокрема, таким чином: «Мусимо протестувати проти будь-яких спроб поставити під сумнів наші права на цілісність державної території Польщі, які, можливо, робитимуться урядами або громадськістю в союзницьких нам країнах. Водночас слід переконати союзників, Ватикан і Америку в тому, що Польща повинна мати спільний кордон з Румунією. При цьому необхідно стверджувати, що українці є ненадійним партнером для союзників.., що у випадку віддання українцям Малопольщі (Галичини. — І. І.) Румунії буде загрожувати втрата Бессарабії і Буковини (внаслідок цього погіршаться стосунки між союзниками і Румунією) і що Східна Малопольща (Східна Галичина. — І. І.) є територією зі змішаним населенням (українці, поляки, євреї), котре скоріш буде прагнути належати до демократичної Польщі, аніж до України — країни молодої і тому більш націоналістичної»[140].

Загалом ставлення польського емігрантського уряду до українського питання в початковий період Другої світової війни зумовлювалося, по-перше, довоєнними уявленнями поляків про те, ким були українці у II Речі Посполитій, до чого вони прагнули і як складалися українсько-польські стосунки в міжвоєнний період, а по-друге, позицією, яку займали українці вже в 1939–1941 рр., тобто під час польсько-німецької і польсько-радянської воєн, а також їх завершення і територіального поділу Польщі між Німеччиною та СРСР.

Нагадаємо, що в міжвоєнний період прагненню українців до створення територіальної автономії в межах II Речі Посполитої польські урядовці протиставили (особливо з 1935 р.) політику «зміцнення польськості» на територіях, де проживало українське населення. На Холмщині руйнувалися православні церкви, а український православний люд Холмщини і Волині примусово навертався в католицизм. Політика інтенсивної полонізації призводила до того, що, наприклад, у волинському повітовому місті Дубно, де проживало понад 40% українців, не було жодної української початкової школи.

У Східній Галичині українцям було заборонено купувати землю, і це в той час, як західноукраїнські землі масово заселялися колоністами з Центральної Польщі (мазурами) і тут створювалася так звана загродова шляхта. Дії польських властей були спрямовані на те, аби відокремити лемків,