Читати книгу - "Паперова лялька"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Перша прийшла до тями Діна. Можливо, через те, що її ніколи й не залишала думка, що вона крім Варшави все життя жила в якомусь викривленому світі, до якого ніяк не могла звикнути. Вона рівним спокійним голосом звернулася до Жені:
– Піди поспи хоч дві-три годинки. Мабуть, сьогодні не доспав? А я почну складати дитячі речі.
Женя мляво опирався, але втома перемогла – він заснув навіть не роздягнувшись. Діна не стала його чіпати.
Наступного дня родина відчувала себе як очманіла. В них було обмеження по розміру багажу, то ж Діна декотрі речі відстоювала просто з несамовитою завзятістю.
Вона не поступилася жодною дитячою одежиною (ані літньою, ані зимовою), попри завіряння Жені про повернення поклала увесь посуд, білизну, всі до одної дитячі фотографії, особливо ретельно перебрала Маєчкіни, аби жодної не пропустити. І будь-що хотіла забрати швацьку машинку «Зінгер», що вони нещодавно її купили. Машинка вже точно нікуди не лізла. Женя відкрутив дерев’яну основу, а вже саму голівку якось серед м’яких речей запхали. Як же вона принадилась в евакуації!
Як не важко з дітьми зніматися з місця, Діна не шкодувала, що вони їдуть в тил – подалі від фронту. Що з собою приносить війна, вона ще пам’ятала. Але сховати голову в пісок їй не вдалося – війна дістала їх і в далекому Алтаї. Тільки інакше.
Рубцовськ до війни був маленьким провінційним містечком з невеличкими дерев’яними і приземкуватими глиняними хатинками. Мощених доріг не було. Мешканці дуже пишалися, що мали власний млин. На околиці міста були зерносховища, почали будувати цукровий завод – оце й усе. І ось сюди було вирішено евакуювати аж три заводи – з Харкова, Одеси та Сталінграду. Із купи понівеченого обладнання треба було серед степу підвести тракторний завод. Якнайшвидше.
Обладнання почало прибувати восени. А це ж вам не південь – Сибір! Тут і в літку можуть пролітати білі мухи, а осінь – це вже напевне дощ і сльота, заметіль і морози… Разом з вантажами прибували й прибували люди.
Сибіряки – народ приязний і доброзичливий. Кожен брав собі, бува, і по кілька сімей прибулих. Але ж все одно сорокатисячне містечко не мало змоги поглинути усіх. До того ж на будівництво заводу залучали ще й мешканців навколишніх сіл, тож маленьке містечко розбухало на очах.
Перша зима була найжахливіша для евакуйованих. Нашвидкуруч будували аби яке житло: саманні бараки, напівземлянки, дерев’яні бараки спрощеного типу. Навіть такого житла було замало – в одній кімнаті тулилися по дві сім’ї.
Евакуйовані жили дуже нужденно. Робітники заводу отримували мізерну зарплатню і продовольчі картки, за які можна було попоїсти доволі мабуть, один раз. І це працюючи по 12 годин на добу в недобудованих нестерпно холодних цехах! Верстати вкривала льодова плівка, руки примерзали к залізним кожухам. А працювали ж хто? Підлітки, що їх ще зарано було відправляти на фронт! Але навіть вони, майже діти, працювали в таких пекельних умовах, зціпивши зуби! Аби наблизити перемогу!
Женя відразу ж був залучений до будівництва заводу – кваліфікованих інженерів було обмаль. Діна, аби хоч трохи збільшити кількість продуктів на сім’ю, пішла робити в цех ширвжитку. Діти залишалися вдома самі. Віталік і тут блукав по околицях і збирав камінці. А тут вже їх було – Алтайські гори багаті на різноманітні мінерали! Зоя попервах без мами з дому не виходила. Якось Діна повернулася додому з роботи і завважила, що в кімнаті щось захолодо. Зоя скоцюбилась на ліжку.
– Що з тобою, дитинко?
– Ніжки болять, наче їх голками колють.
Сирі дрова в пічці затухли, і Зоя не спромоглася їх роздмухати. Діна похапцем роздягла дочку: ніжки аж побіліли, так змерзли. Діна вибігла на двір, набрала в миску снігу і заходилась терти ступні, доки вони не почервоніли. Хвала Богові, ніжки відійшли, а от нігтики так і залишилися приморожені на все життя.
На роботу Діна більше не пішла. Аби бодай трошки роздобути харчів, взялася шити сусідам. Вірніше, не шити, а латати і так вже латану-перелатану одежинку. Ото коли знадобилася швацька машинка! Платили хто чим міг: хто дасть сухарик, хто жменьку пшона, хто одну-дві картоплини. А хто не міг ані чим віддячити, бо був вкрай нужденним – таким Діна шила й так. Роботи вистачало на цілісінький день, несли й власний одяг, і робочу робу, і капелюхи, і постільну білизну. Купити нове було неможливо – все, що вироблялося, відправлялося на фронт. Все для фронту, все для перемоги! Тільки б скінчилася війна! Тільки б швидше скінчилася війна!
На другу зиму містечко вже розбудувалося, з’явилися капітальні житлові будинки. І коли, нарешті, війна скінчилася, Рубцовськ вже був чималеньким промисловим містом.
5Після Перемоги родина повернулась не в Харків, а в Мінськ. (Щастило Діні на столиці, що не кажи!). Там вирішили будувати свій власний завод. Отож з 1946 й веде історію Мінський тракторний. Женя вже проектував не танки, а мирні трактори «Білорусь».
Діна не любила згадувати воєнні роки, наче хотіла набіло витерти їх з пам’яті. Навкруги траплялось стільки вдів, вдівців, калік, що Діні було гріх нарікати на долю: і сама війну пережила, і чоловік з нею, і діти… Декотрі невтішні вдови за спиною, а то й в
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Паперова лялька», після закриття браузера.