Читати книгу - "Руденька"

Ми прощалися з Єлисейськими Полями… їли млинці в моєму улюбленому ресторанчику на авеню Рузвельт… я вибирала у «Virgin» музику для себе… і для Нього… Hotel Costes «The Decade», «Best of Ravin», David Guetta «One Love»… усього – по двоє… До мене підійшов якийсь чоловік у такому ж Moncler, як у мене, і відразу заговорив по-російськи:

– Мені здається, ти ще не в тому віці, щоб слухати DJ Ravin… ось Guetta – це твоє, – він промовив це таким фамільярним тоном, неначе ми були знайомі вже кілька років.

– А мені здається, що не вам судити про мій вік і не вам вирішувати, яку музику мені слухати. – Мені ніколи не подобалися такі хлопці.

– Я не можу знайти диск Равіна. Де ти його взяла? – сказав він так само невимушено. У цю мить до нього підійшла якась жінка.

– Візьміть диск. Я знайду собі ще. – Я простягнула йому гарну золотисту коробочку.

– Ееее… Ви повірите, коли я скажу вам, що ми з моєю дружиною відвідуємо «Buddha-Bar» кожного разу, коли вона прилітає до мене у Париж, і в нас є всі диски Ravin? – Його тон кардинально змінився. Мила жінка заглядала йому через плече і намагалася роздивитися назву на коробочці CD.

– А ви повірите, коли я вам скажу, що позавчора я на каблуках втікала від діджея Равіна Вандомською площею, і, незважаючи на це, я шаную його творчість? – я не змогла стриматися. Але мені не хотілося його знищувати. Його дружина була немолодою, але дуже вродливою. У ній було щось справжнє.

Він забрав у мене диск, промимрив на «ви» слова вдячності, а жінка щиро мені усміхнулася. Я сумно також усміхнулася їй.

Ми явно не встигали до таксі… Не хотілося розлучатися з Парижем… Він глузливо підігрівав мої й без того загострені почуття ніжними променями лютневого сонця… Ми з Елею бігли Єлисейськими Полями… і якимсь дивом устигли майже вчасно… Але кумедний власник нашого готелю вирішив зробити спільні фото…

Таксист виявився типовим добродушним французьким арабом. Я сиділа спереду, і він ставив стандартні арабські питання: «А скільки в тебе друзів у Парижі?», «А коли в тебе день народження?», «А ти не хочеш тут залишитися?», «А ти одружена?», «А якщо я залишу тобі номер телефону, ти подзвониш мені, коли повернешся у Париж?»… За всі мої польоти до Франції в моєму мобільному зібралася величезна кількість телефонних номерів корінних французів-таксистів… усіляких Абделів, Мухаммедів, Ахмедів… жодного Жака, Жана чи Люсьєна. Лише раз мене віз таксист на ім’я Батист, у чорному «Mercedes S-class». Насправді це було неважливо: всі ці люди говорили по-французьки, здебільшого набагато краще, ніж я… а що може бути прекрасніше, ніж французька мова? Я завжди щиро записувала номери їхніх телефонів, нікого не кривдила й обіцяла подзвонити наступного разу, коли мені знадобиться таксі в Парижі.

Я жадібно ковтала кожне французьке слово, вимовлене водієм «Renault», відповідала на Його смішні sms-ки, а потім вирішила для годиться підтримати розмову з таксистом і спитала, скільки нам ще їхати до аеропорту. «Хвилин сорок п’ять-п’ятдесят, якщо пощастить… але сьогодні трафік… усі повертаються з вікенду і канікул». Моя наступна sms-ка була: «Спізнююся на літак, напишу пізніше… може, тобі й не доведеться напружуватись». Я згадала всю свою французьку і попросила водія їхати, як у фільмі «Таксі»… Він був молодий, згідливий… Нас з Елею трохи закачувало, але до аеропорту ми приїхали за дві хвилини до закінчення реєстрації… Все одно не встигли, але нас врятувало диво. Рейс затримали на годину. Єдиною проблемою було – куди-небудь сховати гномів, куплених у «Disneyworld» на Єлисейських Полях. Голова Еліного казкового персонажа стирчала із сумки… голова мого – з величезного чорного бавовняного пакета «Sonya Rykiel», до якого мене змусили перекласти всі покупки. В окремому пакеті від «Chanel» лежала остання в Парижі сумочка для Аньки, яка попередньо скинула гроші мені на карту…

Я шукала Його очима, а Він уже мені дзвонив. Я побачила Його до того, як пролунала мелодія на телефоні: улюблені джинси від «True Religion», легка сивина, така не відповідна до Його віку, і блакитні очі, що завжди думали про щось своє і не помічали нічого навколо. Як завжди, у мене до горла підступив клубок. Він міцно обійняв мене, як завжди, сказав якусь гидоту з приводу моєї валізи і гнома, що стирчав з пакета «Sonya Rykiel», і познайомив мене «зі своїм новим водієм Льонею». Льоня, судячи з усього, не був попереджений, що сьогодні «він – новий водій», тож трохи розгубився. У машині я остаточно переконалася в тому, що Льоня – не водій… він дуже багато базікав, розповідав про вечірки в Акапулько і гарячі танці над кручами, при цьому підтискав на газ і нахвалював свій новий «водійський» «BMW X5». На автобані був затор… ми простояли хвилин тридцять… Льоня сказав, що це перший затор, який він бачив за останні десять років… Чомусь мене це не здивувало… Цікаво, як там Елечка?

Льоня мені відразу сподобався… На вигляд йому було років п’ятдесят… Він говорив більше, ніж усі жінки світу разом узяті, що дозволяло мені почуватися цілком комфортно, адже при кожній зустрічі з Ним у перші дві години я в принципі не могла з себе видушити ні слова. І я практично полюбила Льоню, коли він випадково бовкнув у машині: «Юлю… Він тебе дуже чекав». Він мовчав і як завжди думав про щось своє.

Ми приїхали до італійського ресторанчика… пили вино, замовили вітелло тонато, капрезе, пасту… та мені не хотілося їсти. Я була цілком щаслива. А Льоня базікав не вгаваючи і розповідав якусь серйозну історію про «одного бандита, який помер… але потім до нього привели відомого шамана, що мав великий попит… Назавтра мертвий бандит уже ходив вулицею і вітався з переляканими блідими сусідами… Але шаман не зупинявся і