Читати книгу - "Карусь і ми"

Підійшов якийсь чоловік.

— Прошу вас, поможіть мені застартувати віз.

Чоловік поглянув на мене бездумними очима, минув мене й пішов далі з своїм кошиком.

Ах, це наш пацієнт! Він носить ліки з аптеки до лікарні. У нього лиш стільки розуму, скільки треба для виконання цього нескладного завдання.

Хтось спинив авто. Певно якийсь наш працівник. Я підійшла до нього і стала просити:

— Допоможіть мені застартувати віз, прошу вас!

— Я не механік! — відповів чужий чоловік. — Чому б вам не піти до будинку та не викликати телефоном газстанцію, щоб прислали механіка?

— Е, не потрібно мені його! Мені треба тільки малої допомоги: помахати… ну, і цим…

Чужий чоловік приглянувся до мене підозріло.

— Не знаю, чим вам там треба махати. Врешті — в мене немає часу!

Він залишив мене біля авта й пішов своєю дорогою. Алеж, до лиха, як називається той прутик, що ним треба помахати? Коли це зробити, то хлипник відчиняється.

Я сперлася на Каруся й надаремно намагалася пригадати собі. Та воно зовсім вилетіло з пам’яті!..

Врешті над’їхала моя подруга. Але і їй я не зуміла сказати, чим то треба помахати. А втім, навіть, якби я назвала це, вона не могла б мені нічого допомогти, бо на авті нічогісінько не розумілася. Тож зробила мені єдину прислугу, на яку була здатна: попхнула мене, чи, власне, Каруся. Коли ми вже були на дорозі, і Карусь чи то розігрівся, чи надумався, я нагадала собі, що це отой бісів «човк» та вирішила таки поїхати колись до поважної майстерні, щоб його підмінили — а, може, не його, а якусь іншу частину.

Ця пригода нагадала мені іншу, трохи подібну. Я стала розказувати Карусеві, забувши вже свою злість на нього і на свою пам’ять.

— Їхала я раз на гарну прогулянку на Захід таким поїздом, що має прегарну назву «Зефір», скляний дах і вигідні сидження, що розкладаються на ніч. Проїхавши пустиню, не таку піскову, як Сагара, але цілу з червонявого піску й скель, ми опинились у сточищі річки Колорадо. У тих місцях вона ще молода, але жолобить глибокі й дуже кольоритні каньйони. Вони захоплюють своєю різноманітністю і грізними гострими скелями, що підіймаються з дна і стін каньйону. В одному місці наш поїзд зупинився. Ми ждали на поїзд, що їхав з противного боку. На бічних рейках стояв вантажний поїзд. Ти знаєш їх досконало. Скільки разів нам доводилось вичікувати на схрещенні дороги з рейками!

Поїзд повзав, наче повільний великий червяк. Електричний льокомотив, похожий на страшного звіра з жовтими грізними смугами та страшним оком циклопа, тягнув безконечну валку вагонів. Я дивилась на них, читала написи й поволі забувала нетерплячку. Перед моєю уявою просувався цілий цей континент. Канадські лінії CPR і CNR розказували про велетенські простори Канади. Там українська людина стала сіяти жито-пшеницю, а інші шукали пригод — добували золото й полювали на полярних тварин. Згодом Чезапік та Огайо перенесли мене над велику затоку Атлантики Чезапік і воднораз стали розказувати історію індіанських воєн. А Санта Фе і «чіф» перекинули мене у Великий Каньйон і до соняшної Каліфорнії, на побережжя Пацифіку. Пірнувши в спогади й картини уяви, я й забула про наш поспіх і нетерплячку чекання. І, бувало, слимак-поїзд проїхав уже, а ми ще хвилину стояли, пірнувши в спогади далеких доріг, у минуле часів піонерів, індіянських мандрівок і змагань. Аж хтось трубив на нас, тоді ми наче прочунювались та їхали далі. Люблю, о, люблю американські поїзди.

Отож, наш поїзд стояв і терпеливо чекав.

По рейках повз поволі вантажний поїзд. І знову написи, що розказують про далекі мандрівки. Один з них, Ріо Ґранде, нагадав мені щось забуте. Давно, давно — за дитячих, шкільних літ. На стіні велика мапа Америки, неоглядні простори, розповіді, пригодницькі повісті й романи. Новий Світ. Такий принадний! Так кортіло поїхати туди. І не снилося, що ця мрія здійсниться колись.

Але Ріо Ґранде — що це й де воно? Велика ріка — назву легко зрозуміти. Алеж де вона, і яка історія пов’язана з нею? Таж колись у школі щось розказували про неї!

Ріо Ґранде… Ріо Ґранде… Я не могла думати про щось інше. Ця назва просто опанувала мене. Я вирішила довідатись про це трохи більше від інших подорожніх. Вони ж американці, деякі молоді, недавно закінчили школи. Врешті, і без цього певно пам’ятають історію своєї країни.

— Вибачте, пані, що турбую вас: ви напевно знаєте, що таке Ріо Ґранде, — запитала я найближчу сусідку.

Сивоока пані приязно посміхнулась, але не могла нагадати собі, що це й де. Те саме було з милою молодою панночкою.

«Ов, справа не проста, — подумала я. — Треба почати з іншої бочки!»

— Яка ваша професія, пане? — запитала я чоловіка в середньому віці. — Вибачте, що питаю, але мені треба деяких інформацій з історії чи географії.

— Алеж прошу дуже! Про що йдеться?

— Що таке Ріо Ґранде і де воно?

— Це залізнича лінія. Ви бачили її вагони,