Читати книгу - "Місто собачих снів"

– Добрий день, тьотя Люся, – ввічливо привітався Климовський. – З першим снігом вас!

– Доброго дня, Григорій. – Тьотя Люся глянула на пакети. – З базару? – Гриня кивнув. – Ой, Григорій, ти що, впав? Спина вся в снігу!

Тьотя Люся мала звичку цікавитися всім і всіма. Вона жила на першому поверсі, була на пенсії і біля її вікон проходило практично все життя будинку. Не було такого мешканця в цьому домі, про якого тьотя Люся чогось би не знала. Сусіди за очі називали її Довідковою.

Гриня вирішив скористатися моментом і безкоштовною інформаційною службою.

– Тьотя Люся, а це хто собі таку ляльку купив? – запитав він, вказуючи на машину.

Довідкова здивовано подивилася на хлопця.

– Ти, Григорій, неначе на Марсі живеш. Твої сусіди на четвертому поверсі ще два тижні тому квартиру в аренду здали. Чи продали… Якомусь бізнесмену чи щось таке… Я й сама ще не знаю. – Гриня ледь стримав саркастичну посмішку. – Це його машина, напевно, привіз майстрів, щоб ремонт починали…

Гриня обмірковував новини від тьоті Люсі, піднімаючись по сходах. Гм, буду мати “крутих” сусідів… Та що мені з того? Ділити мені з ними щось, чи що? Може, навпаки, спокійніше буде? Побачимо…

Ось і моя, 98-ма. Гриня поставив пакети, порився у кишенях і дістав ключі. Замок по-змовницькому клацнув і квартира прийняла притомленого “хрестовим походом” юнака. З кухні смачно пахло кавою і долинало дівоче мугикання. Маркіта вже прийшла.

Гриня скинув куртку, навшпиньках зайшов до кухні і поцілував Мар’яну в плече. Дівчина злякано обернулась і ледь не випустила з рук горнятко з кавою.

– Климовський, як же я не люблю коли ти так робиш! – з награною образою сказала вона.

Гриня хитро примружився:

– Що саме? Коли підкрадаюся чи коли цілую?

Маркіта засміялась і цмокнула хлопця в колючу неголену щоку. Гриня пригорнув дівчину, потім м’яко вивільнився з її обіймів, приніс з коридору пакети і заходився викладати продукти.

– Тепер ти переконалась, що свої ключі це зручно? – спитав хлопець і отримав ствердний кивок.

Далі Климовський повідав свою ранкову пригоду. Маркіта ніскільки не здивувалась.

– Ти щойно познайомився з Кутузовим. – І, зауваживши здивований погляд Грині, пояснила: – Це наш районний талісман, так би мовити. Його тут всі знають, це ти просто нещодавно тут живеш і ще з ним не стикався. Цікавий дядько… Буває, стане біля хлібного магазину і починає напам’ять читати “Гайдамаків” Шевченка чи “Енеїду” Котляревського. Без помилок, люди навіть перевіряли! І читає допоки йому хтось шматок хліба не дасть. Кажуть, що він був кандидатом, не пам’ятаю щоправда яких, наук, мав посаду, положення в суспільстві… А потім застав дружину з іншим. Розлучення, скандали… Кутузов залишив їй квартиру, звільнився з роботи, опинився на вулиці і якось перебрався у наше Місто. Після всіх цих проблем він трохи поїхав головою. Та ти сам, напевно, бачив… Але Кутузов не буйний. Він тут вже, кажуть, років п’ятнадцять крутиться і ще нікого не скривдив…

– А чому Кутузов? – замислено поцікавився Гриня.

– Та, ніби-то, це його справжнє прізвище, – невпевнено сказала Маркіта.

– А-а-а, – трохи розчаровано протягнув Климовський. – А я подумав, що це в честь цього, полководця… Того, що Наполеона розгромив. А звідки ти все це знаєш?

Дівчина замислилась.

– Я і сама не пам’ятаю… Люди говорили… Слухай, Гринька, тобі каву приготувати? Зовсім забула спитати…

Гриня запхав пляшку з молоком у холодильник і повернувся до Маркіти.

– Приготуй, сонце. Після морозу це буде дуже до речі.

Климовський присів за кухонний столик і закурив.

– Ти знаєш, що в нас будуть нові сусіди? – запитав він Мар’яну.

– Знаю, – незадоволено сказала та. – Я якраз двері відчиняла, коли він прийшов. З робітниками якимись… – Гриня подумав, що Довідкова, незважаючи на вік, працює цілком пристойно. – Огледів мене з ніг до голови, козел… Каже: “Невже в мене буде така вродлива сусідка?”. І посміхається так противно… Мені аж моторошно стало, а що скажу? Що я ніяка йому не сусідка? Думаю: треба мовчати. Він ще щось потриндів таке тупе і приторне і пішов з робітниками у квартиру. Ось, візитку дав… Казав: “Звертайтесь, якщо що…”.

Маркіта дістала із задньої кишені джинсів шматок картону і з дивною ненавистю жбурнула його на столик.

– На, подивися, хто тепер поруч жити буде!

Гриня з цікавістю взяв візитку і, вражений, завмер.

– Ні фіга собі! – аж присвиснув він. – Світ таки тісний!

На візитці чорним по білому було видруковано: “Борис Володимирович Ткачук. Начальник відділу маркетингу та збуту Фірми”.

З новим сусідом Гриня зіткнувся через кілька днів на сходовій клітині, коли виходив на репетицію. Хлопець щойно зачинив двері, як почув кроки на сходах. Він обернувся і одразу ж зрозумів, що це і є славнозвісний Борис Ткачук. Гриня прискіпливо глянув на сусіда. “Здоровий лось, – відмітив про себе він. – Гм, я уявляв його дещо старшим. І погляд важкезний, прямо як у звіра якогось…”. Одним словом, Борис Климовському не сподобався. Він покрутив ключем в замку і зібрався обійти сусіда, не привітавшись.

Але Ткачук, в свою чергу роздивляючись Григорія, вирішив інакше. Він широко посміхнувся і простягнув руку для привітання:

– Радий бачити сусіда! – Проте його очі не виявили захоплення і залишились такими ж холодними. – З сусідкою я вже познайомився, а тепер з вами… Борис, – представився сусід. – Буду у дев’яносто сьомій мешкати.

Гриня потиснув руку Ткачука. Рука виявилась міцною і твердою. Це хлопцю чомусь не сподобалось.

– Григорій, – сказав він. – Можна Гриня…

– Приємно, приємно… – Борис обмацував Климовського очима. – Я бачу, що ви музикант? – запитав він, кивнувши на кофр з гітарою.

– Є трохи… – неохоче сказав Гриня.

– Десь граєте? – поцікавився сусід і, почувши відповідь, мовив: – Група? Чув, чув…

“Фіг то правда”, – зло подумав хлопець. Його почав втомлювати цей мудак з поглядом убивці з перевулку. Тут “мудак” дістав з кишені свого дорогого пальто гаманець і витягнув з нього візитку.

– А я маркетолог, – сказав він, простягаючи візитку Грині. – Звертайтесь при нагоді…

Климовський хотів було сказати, що він це знає, що знає не тільки це і що в нього вже є така візитка.