Читати книгу - "Тихий Дін"

— Ну, сваточки, за наших дітей. Щоб воно все по-гар-ному, як ми сходились... і щоб вони в щасті та при здоровлі своє життя проживали...

Дідові Гришаці налили боклату чарку і вилили половину в рот, закошлачений прозеленню бороди, половину за стоячий комір мундира. Пили цокаючись. Пили й так. Галас ярмарковий. Далекий родич Коршунових, старий отаманець Никифор Коловейдин, що / аж край столу сидів, підносячи розчепірену руку, ревів:

— Гірко!

— Гі-і-ір-ко-о!..—підхоплювали за столом.

— Ох, гірко!..—-обзивалася напхом напхата кухня.

Суплячись, Григорій цілував прісні жінчині губи, водив по

сторонах зацькованим поглядом.

Червона гарячка облич. Каламутні в хмілю, соромицькі погляди й усмішки. Смачно жвакаючи, роти пускають на розшиті скатерки п'яну слину. Гульба — одне слово.

Никифор Коловейдин щирив щербату пащу, підносив руку.

— Гірко!.. — на рукаві його блакитного отаманського мундира брижилися три золоті викрутки-нашивки за поверхстро-кову службу.

— Гі-і-і-р-ко!..

Григорій з ненавистю вдивлявся в щербатий рот Коловей-дина. В того в порожню між зубами шпарину при слові, "гірко" рурочкою вилазив слизуватий багровий язик.

— Цілуйтеся, тетірки-ятірки... — шипів Петро, ворушачи кісками намоклих у горілці вусів.

У кухні Дарка, підпила і рум'яна, завела пісні. Підхопили. Перекинули до світлиці:

Ось і річка, ось і міст,

Через річку — перевіз...

Плелися голоси, і, випереджаючи інших, стрясаючи шибки, вигримляв Христоня:

Ой, хто б нам підніс,

А ми ви-пи-и-ли б.

А в спальні заливний бабський виск:

Загубив — розгубив я свій голосок.

І в допомогу чиїйсь старечий, деренькучий, мов той обруч на діжці, чоловічий голосок:

Загубив, ух, розгубив, ух,

Я свій голосок,

Ой, по чужих садках літаючи,

Гірку ягідку-малину дзьобаючи.

— Гуляймо, люди добрі!..

— Баранинки покуштуй!

— Прийми лапу но... чоловік он, він дивиться.

— Гір-ко-о-о!..

— Дружко розв'язний, ач зі свахою як поводиться.

— Ну ні-і-і, ти нас баранинкою не частуй... Я, може, чечугу їм?.. І їстиму, вона бо сита.

— Куме Прокопе, вдармо стременну.

— Так по зябрах і пішов вогонь... —

— Семене Гордійовичу!

— Га?

— Та пішов ти під. раз... вим'я суче!

В кухні задвигтіла вгинаючись підлога, затарахкотіли закаблуки, впала шклянка, дзенькіт її потонув у загальному галасі. Григорій глянув через голови тих, що сиділи за столом, у кухню: під ухання та виск колували баби. Трясли дебелими задами (худорлявих не було, на кожній по п'ять-сім спідниць), махали мережаними хустками, трясли танцюючи, ліктями.

Вимогливо різнула слух трьохрядка. Гармониста заграв козачка з басовими переливами. '

— Круг звільніть! Круг!

— Потісніться гостеньки! — вмовляв Петро, штовхаючи у {)озіпрілі від танку бабські черева.

Григорій, пожвавівши, підморгнув Наталці.

— Петро зараз козачка втне, диви!

— З ким це він?

— Не бачиш? З матір'ю твоєю.

Луківна взялася в боки, в лівій руці хусточка.

— Шквар, або що, а то я!..

Петро, дрібно перебираючи ногами, пройшов до неї, зробив колінце напрочуд, і прозадкував на місце. Луківна підібрала поділок, неначе збираючись через калюжу ступиґи, вибила дрібушки носком, пішла під ухвальний гомін, викидаючи ноги по-чоловічому.

Гармониста пустив на нижніх ладах найдрібніші дрібушечки, змили ці дрібушечки Петра з місця, і, ухнувши, вдарив він навприсядки, ляскаючи долонями по халявах, закусивши зубами кінчик вуса. Ноги його тріпотіли, виробляли невловиму частуху колін, на лобі, не встигаючи за ногами, метлявся вогкий від поту чуб.

Григорію заступали погляд спини тих, що збилися коло дверей. Він чув тільки тріскотіння кованих закаблуків так мов соснова дошка горіла, та спонукливі поклики п'яних гостей.

Під кінець танцював Мирон Григорович з Іллівною, танцював діловито і серйозно, як і все, що він робив.

Пантелей Прокопович стояв на дзиґлику, мотав кульгавою ногою, цмокав язиком. Замість ніг у нього танцювали губи, що не зазнавали спокою, та серга.

Билися в козачку і завзяті танцюристи, і ті, що не вміли й ніг зігнути як слід.

Всім гукали:

— А втни лишень!

— Сип дрібніш! Ех