Читати книгу - "Тихий Дін"

XXII.

Перепочивши в Коршунових, коні, добираючись до Меле-хівського двору, бігли щодуху. На ремінних шлеях клуботи-лася піна.

Підпилі погоничі гнали немилосердно.

Поїзд зустріли старі. Пантелей Прокопович, виблискуючи черню бороди, викладеної сріблом сивизни, держав образ, Іллівна стояла, поруч, кам'яніли застиглі тонкі її губи.

Григорій з Наталкою підійшли під благословення, засипані виновим хмілем та зерном пшениці. Благословляючи пустив Пантелей Прокопович сльозу і заметушився, насупився, досадуючи, що люди були свідками такої його слабости.

Молоді зайшли в хату. Червона від горілки, їзди і соняшної спеки, Дарка вискочила на ґанок, накинулася на Докійку, що бігла з кухні.

— Де Петро?

— Не бачила.

— До попа треба бігти, а він, проклятий, запропастився.

Петро, що надміру хильнув горілки, лежав на гарбі, знятій з передка, і стогнав; Дарка вчепилася в нього, мов той шуліка.

— Наже-е-ерся, ідоляка! До попа треба бігти!.. Вставай!

— Геть но! Не визнаю! Ти що за начальство? — слушно зазначив той, нишпорячи долі, згрібаючи в купу кур'як та переїди.

Дарка, плачучи, просунула йому в рот два пальці, придавила язика, що казна що плескав, допомогла облегчитися. Очманілому з несподіванки Петрові вилила на голову цеберку колодязної води, витерла насухо попоною, що сушилася поруч, провела до попа.

За годину Григорій стояв у церкві поруч похорошілої при світлі свічок Наталки, тискав у руці восковий стрижень свічки, водячи по густій стіні народу сліпими очима, проказував подумки одне в'їдливе слово. "Відгуляв... 'відгуляв". Ззаду покашлював опухлий Петро, десь у натовпі мигтіли Докій-чині очі; чиїсь мов би знайомі, а й незнайомі обличчя; доносився розбіжний хор голосів і протяжні проголоси диякона. Байдужість обгорнула Григорія. Він ходив круг налоя, наступаючи гугнявому о. Вісаріонові на п'яти стоптаних чобіт; спинявся, коли Петро непомітно шарпав його за полу сурдута; дивився на струмчасті кіски вогнів і боровся з соннотою, що налягала на нього.

— Заміняйтесь обручками, — сказав о. Вісаріон, теплувато глянувши Григорієві в вічі.

Замінялися. "Скоро скінчиться?"—спитав Григорій очима, спіймавши збоку Петрів погляд. І той ворухнув кутками губів, гасячи усмішку: "Скоро". Потім Григорій тричі цілував вогкі, без смаку, жінчині губи, в церкві чадно засмерділо погашеними свічками, до виходу зачовгали сунучи до притвору люди.

Держачи в своїй руці шаршаву велику руку Наталчину, Григорій вийшов на паперть. Хтось насунув йому на голову кашкета. Війнув теплий полиновий вітрець з півдня-. Із степу тягло нічною прохолодою. Десь за Доном синьо звивалася блискавка, надходив дощ, а за білою огорожею, зливаючись з гамом голосів, зазивно й ніжно подзеленькували бубонці на конях,, що переступали з ноги на ногу.

XXIII.

Коршунови приїхали вже після того, як молодих повезли до церкви. Пантелей Прокопович до цього виходив за ворота, вдивлявся вздовж вулиці, але сіра дорога, промережена порослю колючок, була наголо вилизана безлюддям. Він переводив погляд за Дін. Там примітно жовтів ліс, визрілий китчастий очерет стомлено хилився над задонським озерцем, над осокою.

Передосіння, тужна, синя дрімотність, зливаючись з сутінками, обгортала хутір, Дін, крейдяні приярки, задонс кі ліси, що танули в фіялковій димці, степ. За поворотом на шлях на перехресті тонко вимальовувався гострокутній верх каплички.

До слуху Пантелея Прокоповича доплив ледве чутний перестук коліс і собаче гавкання. З майдану на вулицю вихопилися ДВІ брИЧКИ. На Передній, ПОХИТУЮЧИСЬ В КОЛИСЦІ, СИ' діли поруч Мирон Григорович із старою, насупроти їх дід Гришака в свіжому мундирі з Георгіями та медалями. Правив Митько, недбайливо сидячи на передку, не показуючи осатанілим від гону, ситим, вороним коням підіткнутого під сидіння батога. На другій Михей, падаючи назад, пересмикував віжки, намагався перенести коней з чвалу на клус, Дрвгастеньке безброве обличчя Михеєве крилося фіялковим рум'янцем, з-під тріснутого надвоє козирка рясно сипався піт.

Пантелей Прокопович розчинив ворота, і брички одна по одній заїхали в двір..

З ґанку гускою попливла Іллівна, замітаючи подолом гнойову грязь, занесену на приступки.

— Прохаємо, любі сватоньки! Зробіть честь нашому бідному куреню!—вгинала вона дебелий стан.

Пантелей Прокопович, набік хиляючи голову, широко розводив руками:

— Ласкаво прохаємо, сватоньки! Проходьте. — Він гукнув, щоб випрягали коні, і пішов до свата.

Мирон Григорович тер долонею шаравари, зчищаючи порох. Поздоровкавшись пішли до ґанку. Дід Гришака, розтрушений, небувалою їздою, відстав.

— Проходьте, сватоньку, проходьте!— прохала Іллівна.

— Нічого, дякуємо... пройдемо.

— Чекали-виглядали вас, заходьте. Докійко, дай віника сватові почистити мундира. Курява нині, аж дихнути нічим.

— Так точно, суша... Тому й курява... не турбуйтеся, свахо, я ось тільки...—дід Гришака, вклоняючись недогадливій свасі, задкував до сараю і зник за фарбованим боком віялки.

— Причепилася до старого, дурепа! — накинувся Пантелей Прокопович, зустрічаючи Іллівну коло ґанку.—"Старому потреба, а вона... тьху, господи, ну й дурна!.. '

— А я звідки знала? — зніяковіла Іллівна.

— Повинна розуміти. Ну, годі вже. Йди, проводь сваху.

За накритими столами нетверезий гуд підпилих гостей.

Сватів посадовили в світлиці за стіл.-Незабаром приїхали