Читати книгу - "Ежені Гранде. Селяни"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Останні слова він вимовив спокійно, але з такою глибокою іронією, що коли б їх почули сомюрці, які в цей час зібралися на площі, приголомшені новиною про те, що Гранде продав вино, — вони затремтіли б. Панічний страх удвічі знизив би ціни на вино.
— У вас тисяча бочок цього року, тату? — спитала Ежені.
— Так, донечко.
Слово «донечка» було найвищим проявом радості старого бондаря.
— Виходить двісті тисяч монет по двадцять су?
— Так, мадмуазель Гранде.
— Отже, тату, ви легко можете допомогти Шарлеві.
Здивування, гнів, Валтасарове заціпеніння, коли він побачив слова Мане-Текел-Фарес [16], не можна порівняти з холодною люттю Гранде, який уже й думати забув про небожа, і раптом знову побачив, що Шарль заполонив доччине серце і розум.
— Ах так! Відколи цей франт вліз у мій дім, усе тут пішло шкереберть. Ви кинулися купувати всякі витребеньки, влаштовувати бенкети й гулянки. Не хочу я такого. Я в своєму віці вже, здається, знаю, як мені поводитись. У всякому разі, я не потребую повчань ні від своєї дочки, ні від кого іншого. Для небожа я зроблю все, що треба, і вам нічого сунути в це діло носа. А ти, Ежені,— додав він, обертаючись до дівчини, — не говори мені більше про нього, бо відішлю тебе з Нанон в абатство Нуайє, ось побачиш, і не пізніше як завтра, коли ти хоч слово мовиш. А де ж він, цей хлопчак? Сходив униз?
— Ні, мій друже, — відповіла пані Гранде.
— То що ж він робить?
— Він оплакує свого батька, — відповіла Ежені.
Гранде глянув на дочку і не знав, що сказати. Він все ж таки був якийсь батько. Пройшовшись два-три рази по залі, він хутко піднявся до свого кабінету, щоб там обміркувати, як вмістити гроші у цінні папери. Начисто знявши дві тисячі арпанів лісу, він одержав шістсот тисяч франків; додаючи до цього гроші за тополі, прибутки минулого й поточного року та ще двісті тисяч франків від щойно укладеної угоди, він міг зібрати дев'ятсот тисяч франків. Його спокушали двадцять процентів, які можна було нажити за короткий час на процентних паперах із курсом сімдесят франків. Він підрахував усе це на газеті, в якій сповіщалося про смерть брата, чуючи, хоч і не слухаючи, небожів стогін. Нанон постукала в стінку, запрошуючи хазяїна зійти — обід був на столі. На східцях Гранде бурмотів сам до себе: «Я одержу вісім відсотків, отже, все вирішено. Через два роки матиму півтора мільйона франків і заберу їх у Парижі золотом».
— Ну, а де ж небіж?
— Він каже, що не хоче їсти, — відповіла Нанон. — Це нездорово.
— Зате економно, — зауважив хазяїн.
— Авжеж, — мовила Нанон.
— Та що там! Не плакатиме ж він вічно. Голод і вовка з лісу вижене.
За обідом усі мовчали.
— Любий друже, — раптом заговорила пані Гранде, коли зняли зі столу скатертину, — нам треба надіти жалобу.
— Ви, пані Гранде, вже не знаєте, що й вигадати, аби тільки тринькати гроші. Жалоба в серці, а не в одязі.
— Але по братові слід надівати жалобу, і церква велить нам…
— Купуйте собі жалобу на свої шість луїдорів. Мені дасте креп, з мене досить.
Ежені звела очі до неба, не кажучи ні слова. Вперше в житті великодушні нахили, які досі дрімали в ній, раптом пробудилися, і тепер їх щохвилини зневажали. Цей вечір зовні скидався на тисячу вечорів їхнього одноманітного існування, але, напевне, він був найжахливіший. Ежені працювала, не підводячи голови і не користуючись робочою шкатулкою, яка напередодні викликала зневагу Шарля. Пані Гранде плела свої нарукавники. Гранде цілих чотири години крутив великими пальцями, заглибившись у свої підрахунки, наслідки яких мали на другий день здивувати Сомюр. Цього вечора ніхто не прийшов їх провідати. Все місто було збурене комерційною витівкою Гранде, банкрутством його брата і приїздом небожа. Потреба поговорити про спільні інтереси зібрала всіх виноградарів із вищих і середніх кіл Сомюра до пана де Грассена, де лунали грізні прокляття на адресу колишнього мера.
Нанон пряла, і тільки дзижчання колеса її прядки розлягалося під сіруватою стелею зали.
— Щось ми роти позамикали, — усміхнулась вона, показуючи великі й білі, мов чищений мигдаль, зуби.
— Нічого язиками бевкати, — відповів Гранде, прокинувшись від глибокої задуми.
Він уже бачив себе у майбутньому, років через три, власником восьми мільйонів, і йому здавалося, він уже наче пливе цією золотою повінню.
— Пора спати. Я зайду до небожа, скажу йому на добраніч від усіх нас і спитаю, чи не хоче він попоїсти.
Пані Гранде спинилася на площадці другого поверху, щоб чути розмову старого з Шарлем. Ежені, відважніша за матір, піднялася двома східцями вище.
— Ну що, небоже, у вас горе? Так поплачте, це природно. Батько є батько. Треба мужньо переносити горе. Поки ви плачете, я займаюсь вашими справами. Бачите, я родич непоганий. Ну ж бо, підбадьоріться! Хочете чарку вина? Вино в Сомюрі дешеве; тут ним частують, як в Індії чашкою чаю… Але чого ви сидите без світла. Негаразд! Негаразд! Треба ясно бачити, що робиш.
Гранде підійшов до каміну.
— Еге! — скрикнув він. — Воскова свічка. Де в чорта вони добули її? Негідниці, ладні підлогу в домі виламати, аби яєць зварити цьому хлопчиськові.
Почувши ці слова, мати й дочка кинулися до своїх кімнат і позабивалися в ліжка так прудко, як злякані миші в нірки.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ежені Гранде. Селяни», після закриття браузера.