Читати книгу - "Заплакана Європа"

Відтоді Микола працював виключно на ідею втечі. Узяв відпустку за свій рахунок, збирав потрібні документи, оформлював закордонний паспорт. Поки робився документ, відіслав Сергієві усе, що той просив, і, затамувавши надовго подих, почав очікувати. Минув місяць, а відповіді не було ні з ОВІРу, ні з Мурманська. Микола засумував, дедалі частіше впадав у депресивні ями, лаявся з Людочкою з будь-яких приводів – зганяв на ній злість. Дівчина якийсь час мешкала в мами. Тоді їй стало шкода свого непутящого чоловіка, й вона повернулася. Вони кохалися від нічого робити, для того, аби скоротити важке очікування. На початку жовтня Микола, який упродовж трьох місяців двічі на добу заглядав до поштової скриньки, дістав звідти довгоочікуваний лист. Розірвав конверт, не заходячи до квартири, й радісно вереснув, бо то був офіційно завірений виклик із печаткою.

До аркуша додавалися пояснення. Сергій писав:

«Друже! Тобі поталанило. Виклик не фіктивний, а справжній. Робив для себе, але, на жаль, зараз не маю як виїхати. Його мені надіслав Тойво Йоханміклактолайнен (Коля читав прізвище по складах, та не міг дочитати до кінця). Він зазвичай не вказує прізвище запрошеного, надсилає порожній бланк. Тому я вписав твої дані. Тепер мусиш мені дякувати безмежно. За таким викликом дадуть візу стовідсотково. Ти лише повинен знати, як його звати, звідки він родом, де ви познайомилися і таке інше. Я на іншому аркуші усе тобі нашкрябав. Прочитай, вивчи й знищ. Ну, це я приколююся. Ну, давай, привіт дружині.

І дійсно, був тут іще один аркуш, блакитний, видертий із блокнота, містив коротку легенду про Миколу Бабенка і його найліпшого друзяку Тойво Йоханміклактолайнена, про те, як і де вони познайомилися, про звички фіна, його хобі й вади. Виявилося, що той фін не має однієї ноги, а замість неї протез. Найважчим завданням було вивчити напам’ять кляте прізвище Йоханміклактолайнен.

Сиділи на кухні, нудьгуючи, пили «Совєцьке», яке тримали на Новий рік, мляво спілкувалися.

– Завтра заберу паспорт, махнемо до Пітера. Отримаю візу і гайда, – розмірковував Микола, і його тіло вкривалося гусячою шкірою.

– Чому до нас ніхто не прийшов? – дівчину хвилювало, чому друзі й подруги, яких вони запросили сьогодні в гості, проігнорували запрошення.

– Що з собою брати? Теплу одежу брати? Звичайно, там же холодрига, – Микола.

– Може, в нас уже не залишилося друзів? – Людочка.

– Книжок треба захопити. Підручник із англійської, – Микола.

– Ми самотні, зовсім самотні, – Людочка.

– Ні, книжки буде підозріло. Чого це я в гості їду з підручниками? – Коля.

– Можна було хоча б моїх запросити. Вони б не відмовилися, – Люся.

– О, треба ще дві пляшки шампаня купити й дві пляшки горілки, – Коля.

– Вони горілки не п’ють, – Людочка відповіла на чоловікову репліку, не усвідомлюючи, про що він говорить.

– Ще й як п’ють, – Микола, як і дружина, говорив сам із собою.

– Шампанське – так, а горілку – нізащо, – Люся мала на увазі своїх батьків, про яких щойно говорила.

– Та фіни все хлещуть, що горить, – Микола гнув свою лінію.

– Фіни? – Люся вирячила очі.

– Ну! – не зрозумів її Микола.

Допетрала, що чоловік не з нею спілкується, впритул подивилася на нього, впевнилася, що більш за все бажає, щоб він поїхав. Причому якнайдалі. Вона підлила у келихи, побігла до програвача, ввімкнула веселий рок-н-рол у виконанні Жанни Агузарової, підхопила чоловіка й пішла з ним у танок. Вони стрибали по ліжку, наче малі діти, а коли пісня скінчилася, Микола повернув Людочку до перерваної розмови.

– Потрібно добренько продумати, що з собою брати, а чого не потрібно. Я дзвонив Малому, він порадив їхати з речами до посольства. Бо, каже, за справжнім викликом можуть дати візу відразу. Якщо не скористаєшся вчасно коридором, то віза прогорить. Тому, давай, матінко, збирай свого чоловіка.

Жужі не сподобалося звернення до неї як до матінки, проте вона з запалом почала вигортати все з шафи й розкладати на дві купки: в одну те, що точно не потрібно брати, в іншу речі, які, можливо, й знадобляться милому на чужині.

Неабияк здивувалися, побачивши велелюдну чергу біля входу до посольства. Бабенки, вивантажившись із потяга, подалися у провулок, де розташувалася Фінська амбасада. Було по десятій ранку, а людей набігло сотень зо три. Вартовий зі скляної будки пильнував чергу, щогодини повідомляв, що до посольства запускають не більше ста відвідувачів за робочий день. Натякав, аби зайві не морочили собі і йому голови. Людочка цікавилася у сусідів про особливості потрапляння всередину. У черзі ніхто нічого не знав достеменно. Біля зніяковілих людей ходили гарно вдягнені молодики й пропонували:

– Десятий – сто.

– Двадцять другий – сімдесят.

– Дев’яносто п’ятий – сорок.

Людочка, яка, на відміну від свого чоловіка, за всім пантрувала, побачила, як одна знервована дама повелася на пропозицію патлатого модника й відійшла із ним убік, а повернувшись, дивним чином перескочила з кінця черги на початок та невдовзі увійшла до посольства.

– Сьогодні нам нічого не світить. Ми в черзі які? – звернулася Люся до чоловіка, усе зрозумівши.

– Двісті четверті, – відказав, дивлячись на напис, зроблений самопискою на тильному боці долоні.

– Є два варіанти. Бачив отих чуваків, що ходять між людьми?

– Ті, що виголошують цифри?

– Ага!

– Бачив.

– То вони пропонують місця. Самі, вірогідно, займають чергу, а таким, як ми, лохам продають. Що ближче, то дорожче.

– А, дев’яносте – сорок, це за дев’яносте місце сорок чого? – Микола намагався говорити якнайтихіше, бо оточуючі вслухалися, аж на них ворушилися шапки.

– Доларів! – пояснив дід, що стояв попереду.

– Що ти така