Читати книгу - "Поеми - т. 5, Франко І. Я."

«Що за присуд?» - рік Бассім.

Швець

Дар візьми від мене, молю,

І пусти мене на волю,-

Буде краще нам усім.

Вечором домів я верну,

Свою жіночку химерну

Приголублю, обійму;

Та тепер, як зла, то в суді

Стану я в такій паскуді,

Що суддя замкне в тюрму.

Думає Бассім: «Хвалабу!

Біс надав мені сю бабу!

З нею панькатись не слід.

Краще взять, що сей дарує,

І нехай собі мандрує

Хоч до чорта на обід».

І сказав: «Мій друже чемний,

Певно, присуд сей приємний

І тобі, й твоїй жоні;

Але треба ж би подбати,

Щоби присуд той, о брате,

Був приємний і мені».

Швець відразу се второпав,

У калитці пошолопав,

Дав Бассіму драхми три.

Сей сказав: «Тьфу, тьфу на вроки!»

І у черес свій широкий

Впер, мов рака до нори.

Хвильку йшли ще так у парі,

Аж притрафивсь на базарі

Стиск народу, там вони

Буцімто згубились жваво;

Сей наліво, той направо,-

Вітра в полі догони.

«Жив мій бог! - Бассім аж крикнув.-

Ось п’ять драхм сьогодні смикнув,

То ще з голоду не вмру!

Дбав за мене бог багатий,

То й було би гріх зміняти

Поведенцію стару».

Тут він зняв свій плащ квітчастий,

З голови тюрбан кратчастий

І звинув їх у тлумак,

Край мечеті сів на сходи,

За сьогоднішні пригоди

Богу дякує юнак.

А шевчиха рада дуже,

Що пан возний її мужа

Без пощади тягне в суд;

Наперед чвалає жваво

І міркує: «Є ще право!

Є й на мужа в жінки прут!»

Озирнулась - що за нужа!

Ані возного, ні мужа

Позад неї ні сліду.

Як не крикне: «Леле! Леле!

Най вам дідько кості меле!

Тьфу на горе, на біду!»

Ревучи, мов за покійним,

З гнівом, вереском подвійним

Вулицями, знай, біжить.

Глянь, Бассім сидить край храму,

Очі впер в святую браму

І тлумак в руках держить.

Кинулась до нього баба:

«Ось дивіть на сього драба!

Де мій муж? Де мій довжник?» -

«Жінко,- рік Бассім їй строго,-

Чи я сторож мужа твого?

Чи довжник у тебе зник?»

Шевчиха

Як то? Ти не є пан возний?

Бассім

Брешеш, голосе безбожний!

Груба та брехня на цаль.

Я не возний, я не писар,

Ні від довжників комісар,-

З батька, з діда я коваль.

Тут шевчиха мов сказилась,

В чуб Бассімові вчепилась

Та й кричить: «Розбій! Розбій!

Правовірні, гей, біжіте,

Порятуйте, поможіте!

Мій довжник! Гнобитель мій!»

Тут народу тьма зібралась,

Та й питають, що за галас?

Шевчиха

Люди добрі, возний сей

Мав приставити до суду

Мого мужа за облуду,

Та й пустив. Рятуйте, гей!

В мене взяв дві драхми, ланець,

Підкупиться дав, поганець,

Та й пустив його із рук.

Де ж найду я правду й віру?

Таж такому бузувіру

Мало буків, мало мук.

Дехто з тих, що позбігались,

До Бассіма придивлялись.

«Жінко! - кажуть.- Майстрова!

Гнів і лемент ваш порожний,-

Се ж Бассім-коваль, не возний.

Певно, їх таких є два».

Бассім

Люди добрі, будьте свідком,

Отся відьма з чортом-дідьком

Бух на мене та й рипить

Про якісь дві драхми тощо,

І мене, бог знає пощо,

Возним хоче ізробить.

Тут сей голосно, той тихо

Дорікає: «Фе! шевчихо,

Не годиться так робить!

Гріх великий і публіка

Роботягу чоловіка

Забездарма зачепить».

Сей падкує, той кепкує,

Третій бабу в бік пакує,

Інший каже: «Жарт набік!»

Той кричить: «Вона здуріла!»

Сей свистить: «Горівку пила,

Та на мозок дур затік».

Стала баба, наче змита,

З пантелику чисто збита,

Далі плюнула й рекла:

«Отакі з лемішки пляцки!

Тьфу на розум мій дурацький!»

І додому потекла.

«Гей, на бороду пророка!

Возним бути - не морока,-

Міркував собі Бассім.-

Перед возним кождий страх ма,

Слово скаже він - та й драхма,

Ще й насвище в пику всім.

Наплювать на ремісництво,

На ковальство і банництво,-

Возним буду, поки жив!»

І, стуливши драхми в жменю,

На базар по хліб, печеню

І все добре поспішив.

Тут Бассім їсть, п’є, балює,

Там халіф лиш те міркує,

Що то поробля коваль.

«Ну, тяжка на нього кара,-

Мовив він до Джіафара,-

Аж мені бідняги жаль.

Ось вже північ незадовго -

Дай забігнемо до нього».-

«Пане,- мовить Джіафар,-

Я б не радив. Він сьогодні

Злий, як два вовки голодні,-

Впадемо, як муха в вар».

«Се мене зовсім не страшить,-

Підемо»,- сказав Ер-Рашід.

«Пане,- Джіафар озвесь,-

Двох разів було б задосить.

Поти збанок воду носить,

Поки вухо не ввірвесь».

«Годі тут балаки гнути!

Як я хочу, мусить бути!» -

Рік халіф - і за часок

Знов всі три там чимчикують,

Світло бачать знов і чують

Знов Бассімів голосок.

«Річ якась не[до]відома!

Бач, у нього світло дома,

Він веселий! Чути спів!

Стукай, друже! Хочу знати,

Що за біс його рогатий

Спомага!» - сказав халіф.

Стукнув Джіафар несміло.