Читати книгу - "Поеми - т. 5, Франко І. Я."

Лиш скажи, чого бажаєш,

Який біль на серці маєш,-

Твою кривду рад я знать».

«Пане,- мовить жінка з жахом,-

Як ти много одним махом

Набалакав, боже крий!

Певно, славний ти юриста,

Але в мене справа чиста:

Виправить довжок старий».

Бассім

Зволь лише мені сказати,

Хто се твій довжник завзятий,

Я його перед суддю,

Що між всіми наймудріший

І до бідних найщиріший,

Заразісько заведу.

Слухай, жінко справедлива,

Будь лише мені зичлива,

Справу сю віддай мені;

За третину п’ястра жваво

Виграю все, коли право

Є по твоїй стороні.

Та хоч би була та справа

Зла, нечесна і лукава,

Бридка, чорна, як смола,-

Я її на правду зверну,

На добро відміню скверну,

Хвіст пущу вперед чола.

«Пане любий,- каже баба,-

Скаржусь я на того драба,

Мого мужа. Щоб я так

Дочекала з бога ласки,

Як подружні обов’язки

Не сповняє сей пияк.

Як мав шлюб зо мною брати,

Обіцяв мені давати

П’ять динарів кожен рік

На шпильки, стяжки й одежу,-

Отсей довг від нього стежу,

Бо пропав із ним мій вік.

Вже п’ять літ із ним бідую,

Слова доброго не чую,

Ледве є що їсти й пить,

А ще дідько той лапатий

Видумав за домом спати,-

Най же довг мій заплатить!»

«Що ж за заробіток має

Муж твій?» - так Бассім питає.

«Муж мій, пане, чоботар».-

«Га, шкурлатник! Стій же, братку,

Я тобі прищеплю латку,

Кину в дрож тебе і в жар!»

«Пане любий,- мовить баба,-

Чи не слід на того драба

Скаргу в протокол вписать,

У судді на мій рахунок

Виєднати форлядунок

І тоді його зазвать?»

Бассім

Певно, певно! Ось до суду

Вже близенько, сам я буду

Особисто у судді,

Твою справу виторочу,

Форлядунок виклопочу,-

Буде діло все в ладі.

Се сказав Бассім і сміло

В суд ввійшов, мов мав там діло,

Десь постояв при стіні,

Потім гордо виходжає,

Шмат паперу в жмені має

І так мовить тій жоні:

«Ось папір! Тепер приладься!

Як на річі будеш знаться,

То побачиш ще й печать:

За годинку - кайтесь, люде! -

Чоловік твій смирно буде

Твої руки цілувать».

Аж підскочила шевчиха.

«Дай же боже йому лиха,

А вам, паночку, добра!»

І з намиста, що на шиї,

Відірвала дві новиї

Драхми чистого срібра́.

«Нате, паночку хороший!»

Як Бассім дірвався гроший,

То, мов яструб в кігті, хап!

«Ще Бассім я! - повідає.-

Ще аллах за мене дбає,

А мій ворог - глупий цап!»

Повела його шевчиха

Аж на те підсіння стиха,

Де сидів її супруг,

І сама за вуглом стала,

І Бассіму показала;

«Он він, панцю, щоб оглух!»

Тут Бассім свій ум відсвіжив,

Свій тюрбан нагороїжив,

Вуса остро підкрутив,

Кашлянув, мов моздір грюкнув,

Палкою в підлогу стукнув,

Очі в лобі закотив.

Бачить, мужичок маленький.

І худенький, і бліденький

Над роботою клячить,

Як то кажуть, пушка духа,

Шиє й сам собі, як муха,

Якусь пісеньку мурчить!

Тут Бассім не рік нічого,

Наближається до нього,

Що клячав на килимку;

Килимок за роги цапнув,

З майстром враз на плечі хапнув,

Наче кицьку у мішку.

«Пане, що се за причина? -

В страсі запищав шевчина.-

Де, куди мене несеш?»

Бассім

Маєш тихо буть, смириться

І закону покориться,

Бо до трибуналу йдеш.

Швець

Пане, змилуйсь надо мною!

Адже ж не піду, як стою.

Положіть мене, щоб міг

Взяти свиту, вбратись гоже,-

Піду з вами в ім’я боже,-

Не несіть мене на сміх.

Змилувавсь Бассім, шевчину

З килимком на землю кинув;

Люд їх обступив вінком.

Швець пита Бассіма з чуду:

«Хто се зве мене до суду?

Чи́їм-то я довжником?»

Бассім

Жінка зве тебе до суду,

А я урядово буду

Її справу заступать:

Ти весь вік їй закапарив,

Тож за п’ятдесят динарів

Ти їй мусиш одвічать.

Швець

О завзяття ти жіноче!

Що вона від мене хоче?

Лиш п’ять літ жонаті ми.

Їй динара в рік! Є свідки!

Але п’ятдесят? Се відки?

Бассім

Хоч заріжся, а візьми!

Зрештою, мій любий друже,

Се мені зовсім байдуже,-

Будеш се судді казать.

А тепер готов? Їй-богу,

Час рушати нам в дорогу.

Я не маю часу ждать.

І Бассім потяг шевчинку

До судового будинку,

Жінка ж бігла передом.

Як минули півдороги,

Швець Бассіму бух у ноги

І сказав таким ладом:

«Пане любий, лиш дві слові

Подозвольте, коб здорові,

Мені з вами говорить!»

Бассім

Говори хоч двадцять штири!

Ми ж нічого не згубили,

Перед нами не горить.

Швець

Вірте! - все, що жінка клепче,

Се сліпа їй заздрість шепче.

Бачте, вчора пізно вніч

Я в сусіди загулявся,

Потім там обночувався,-

Відси й вийшла вся та річ.

Та кленуся бородою:

Задобрю і заспокою

Я її не в довгий час;

Най лише переспимося,

То і перепросимося,

І не буде звади в нас.

Тож прошу, мій пане милий,