BooksUkraine.com » Класика » Неоднаковими стежками, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Неоднаковими стежками, Нечуй-Левицький"

132
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Неоднаковими стежками" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: Класика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 29 30 31 ... 75
Перейти на сторінку:
неп­ро­хані гості… - сти­ха обізвавсь Гу­ко­вич. мірку­ючи по­таємно в душі, чи вий­де що путнє з тих одвідин, чи й ні.

- Музики не му­зи­ки, а тре­ба ж на­го­ту­вать усього до­волі на три обіди та троє сніданків і на три ве­чері. Тре­ба б побігти в місто та вхо­пить зо дві свіжі шин­ки, та м'яса, та свіжої ри­би. Та й вин в нас сли­ве що не­ма, - го­во­ри­ла ха­зяй­ка, вже зак­ло­по­та­на.


- Та й шам­пансько­го тре­ба б при­хо­пить хоч зо три або з чо­ти­ри пляш­ки, - про­го­во­ри­лась Ме­ла­ся.


- Ну! мо­же, ти ду­же вже за­рані дбаєш про шам­панське. Мо­же, й не дійде до шам­па­на, - по­жар­ту­вав батько.


- Може, не дійде, а мо­же, й дійде, - обізва­лась Тек­ля Опа­насівна. - «За­пас біди не чи­не, а гу­ща дітей не роз­го­не», як ка­жуть в при­казці. А як нічо­го не вий­де, то ми й самі спо­жи­ве­мо й по­жи­вок, і вин­це. Я ла­са до шам­пансько­го.


- І я ла­са до йо­го, не­ма що гріха таїти, - по­жар­ту­ва­ла на ра­до­щах Ме­ла­ся й собі.


- Про ме­не! Ва­ше доб­ро, ва­ша й во­ля. Робіть, як знаєте: вво­ляй­те свою во­лю. Вам, да­мам, більше зна­ти в цій справі, ніж нам, му­ги­рям, - ска­зав Гу­ко­вич і вий­шов з гор­ниці на тік.


Гуковичка за­раз спи­са­ла на чет­вер­тушці па­пе­ру дов­гий спис за­ку­пок і поїха­ла з Ме­ла­сею до повіто­во­го міста. Там во­ни ску­пи­лись, ще й за­го­ди­ли місько­го ку­ха­ря, щоб приїхав в су­бо­ту й привіз уся­кої свіжи­ни. В то­му спи­сові бу­ло за­пи­са­но й чо­ти­ри пляш­ки шам­пансько­го… на вся­кий ви­па­док…


- Як не до­ве­деться спо­жить йо­го за­раз, то зос­та­неться на­далі. Але, «як не те­пер, то в чет­вер», а нам, ма­буть, та­ки до­ве­деться по­час­ту­вать ним ве­се­ло­го Ми­шу­ка Ула­се­ви­ча, - ка­за­ла Гу­ко­вич­ка до чо­ловіка, вер­нув­шись з міста з пов­ною по­воз­кою за­ку­пок.


- Дай бо­же, на­шо­му те­ляті вов­ка впійма­ти! - про­мо­вив Гу­ко­вич до жінки. - Мо­же… мо­же, й не спо­су­диться, а мо­же, скла­деться так, як і не жда­лось, не га­да­лось…


В неділю зран­ня вис­ла­ли коні на вок­зал. Спо­за­ран­ку по­ча­лось в домі веш­тан­ня та біга­ни­на. Приїхав ку­хар. Най­мич­ки ло­ви­ли по­ро­ся­та, ку­ри та кач­ки. Ку­ри кир­ка­ли, по­ро­ся­та кувіка­ли під но­жем; роз­пуд­жені кач­ки так ках­ка­ли, що в їх тро­хи гор­лян­ки не лус­ну­ли. В подвір'ї й у пе­карні зняв­ся та­кий гар­ми­дер, не­на­че в дворі сподіва­лись приїзду архієрея або гу­бер­на­то­ра. Ку­хар за­хо­див­ся го­ту­вать обід, ку­хо­вар­ка пек­ла па­ля­нич­ки та усякі крен­делі до чаю. Тек­ля Опа­насівна да­ва­ла всьому ряд, кру­ти­лась, як му­ха в ок­ропі.


Задзвонили на служ­бу бо­жу. Тек­ля Опа­насівна пе­рех­рес­ти­лась і зга­да­ла, що во­на ще й досі бо­гу не мо­ли­лась.


«Ой бо­же мій! Це ж я за оцим кло­по­том ще й досі не мо­ли­лась бо­гу, навіть ло­ба не встиг­ла пе­рех­рес­тить. Не­хай вже завт­ра вранці по­мо­люсь двічі: за сьогодні й за завт­ра», - ду­ма­ла Тек­ля Опа­насівна, важ­ко зітхнув­ши й підняв­ши очі до об­разів.


- Меласю, Лідо! вби­рай­тесь ли­шень швид­ше та ходім до церк­ви, по­мо­ли­мось бо­гу, щоб бог пос­лав вам обом та­лан, - гук­ну­ла ма­ти до до­чок.


- Як бу­де та­лан, то й сам прий­де; «як бог дасть, то й в вікно по­дасть», - обізва­лась Ме­ла­ся.


- Ще що ви­га­дай! Не­хай би вже Ліда… то я знаю, що во­на лад­на й у церк­ву не заг­ля­дать, бо в Пе­тер­бурзі так ба­гацько наб­ра­лась ро­зу­му, що в неї ум за ро­зум за­хо­де. А тобі неч­ля та­ке го­во­рить. За­бу­деш за бо­га, то й бог за те­бе за­бу­де.


- А мо­же, й не за­бу­де! Хіба ж ви пи­та­лись за це в бо­га? - по­жар­ту­ва­ла Ме­ла­ся. - Йдіть, ма­мо, та моліться й за се­бе, і за нас обох. Ви нас­та­чи­те мо­ли­тов на нас і на цілу осе­лю, - жар­ту­ва­ла Ме­ла­ся.


- Жартуй ли­шень, та й ог­ля­дай­ся. Вби­рай­тесь лиш мерщій обидві та ходім швид­ше, бо як поч­не­те че­пу­риться, то як­раз прий­де­те на шап­коб­ран­ня.


- Еге, ма­мо, ви хо­че­те, щоб вам бу­ло охітніше й ве­селіше з на­ми в гурті сто­ять у церкві? - обізва­лась Ліда з кут­ка.


- Кухар та ку­хо­вар­ка й без нас тут впо­ра­ються й усьому да­дуть ра­ди. Ходім-бо, ходім! - вже ніби бла­га­ла ма­ти.


Дочки, на­решті, та­ки пос­лу­ха­лись ма­тері й пішли до церк­ви, щоб не зо­би­дить її.


Надворі бу­ла го­ди­на. Грязь за­шерх­ла. Не­ве­личкі при­мо­роз­ки ви­су­ши­ли гря­зю­ку. День був яс­ний, по­го­жий. Обидві пан­ни зо­хо­ти­лись йти до церк­ви, щоб тро­хи про­хо­диться та роз­ва­жить се­бе.


Після служ­би, хап­ки на­пив­шись чаю, ма­ти й доч­ки за­хо­ди­лись при­би­раться та че­пу­риться. Тек­ля Опа­насівна при­би­ра­ла Ме­ла­сю. Ліда на­ки­ну­ла на се­бе тем­неньку сук­ню, не­на­че во­на го­ту­ва­лась йти ку­дись на лекцію. Поїзд при­хо­див в два­над­цятій го­дині. Вже го­дин­ник продз­во­нив два­над­цять раз. І ма­ти, і Ме­ла­ся стур­бу­ва­лись. Нес­покій та три­вожність опа­ну­ва­ли їх обох. Ме­ла­ся сто­яла пе­ред но­вим здо­ро­вим дзер­ка­лом і пот­ро­ху підво­ди­ла пуд­рою то вис­ки, то по­ти­ли­цю. Ліда тільки ди­ви­лась і мовч­ки осміха­лась.


Вже ми­ну­ла й дру­га го­ди­на, а гос­тей не бу­ло. Сон­це спус­ти­лось низько на обрії, вже ста­ло на вечірньому прузі, а гості не приїжджа­ли. Ме­ла­ся з нудьги ни­ка­ла, ніби блу­ка­ла по по­ко­ях і все че­пу­ри­лась пе­ред дзер­ка­ла­ми.


«Може, й доб­ре, що тра­пи­лась якась за­бар­ка на поїзді. Смер­ком я зда­ва­ти­мусь кра­щою. І, мо­же… мо­же… хоч він і не ду­же гар­ний, але ж пос­тать… але ж ву­си… Мо­же, й не ми­не ме­не до­ля на цей раз», - ма­ри­ла ниш­ком Ме­ла­ся.


Вже як по­ча­ло су­теніть, за­гур­котіла по­воз­ка в дворі. Адріян Ки­ри­ко­вич вий­шов на ґанок зострічать гос­тей. Ха­зяй­ка, уб­ра­на в чор­ну шов­ко­ву з квіточ­ка­ми сук­ню, ви­ли­ну­ла в при­хо­жу, вхо­пи­ла Таїсу Андріївну в обнімок і тричі цмок­ну­ла її в що­ку, потім цмок­ну­ла Лю­бу в обидві що­ки і, привітав­шись ду­же привітно до Ми­хай­ла Ула­се­ви­ча, зап­ро­си­ла гос­тей до світлиці. Не­за­ба­ром з бо­ко­вих од­чи­не­них две­рей вий­шла по­ва­гом Ліда, а за нею ніби ластівкою ви­ли­ну­ла Ме­ла­ся, уб­ра­на в яс­ну гар­неньку сук­ню, ви­со­ко за­че­са­на, з ко­ро­ною з товс­тих зо­ло­тис­тих кіс на тім'ї, в бла­кит­них бан­тах, в зо­ло­тих се­реж­ках та брас­ле­тах, з зо­ло­тою брош­кою на шиї. Рум'яна, ве­се­ла, з блис­ку­чи­ми здо­ро­ви­ми ка­ри­ми очи­ма, взру­ше­на надіями та мріями, Ме­ла­ся й справді ба­га­то пок­ра­ща­ла й пож­вавіша­ла. Во­на ніби на ході або на льоту пе­рецілу­ва­лась з да­ма­ми й жва­во та лас­ка­венько привіта­лась до Ми­хай­ла Ула­се­ви­ча, не­на­че во­на зна­ла йо­го дав­но й зрос­ла з ним укупі.


І Таїса Андріївна, і Лю­ба уб­ра­лись хоч че­пур­ненько, але ду­же прос­то, навіть убо­го - в сіренькі ку­ценькі спіднич­ки та чорні коф­ти, ніби­то по-до­рожньому. Але во­ни уб­ра­лись так прос­то зу­мис­не, щоб не за­тер­ти Ме­ласі, щоб Ме­ла­ся зда­ва­лась кра­щою. Лю­ба навіть не на­пуд­ри­ла щік, не підве­ла пенз­лем і

1 ... 29 30 31 ... 75
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Неоднаковими стежками, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Неоднаковими стежками, Нечуй-Левицький"