BooksUkraine.com » Класика » Микола Джеря, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Микола Джеря, Нечуй-Левицький"

147
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Микола Джеря" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: Класика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 29 30 31 ... 38
Перейти на сторінку:
ба­га­то їх зос­та­ва­лось в шин­ках, а най­бiльше то­дi, як усi заб­род­чи­ки гу­ля­ли гур­том в мiс­тi нап­ро­па­лу.

А Мок­ри­на все ви­хо­ди­ла до Ми­ко­ли ве­чо­ра­ми, все ди­ви­лась на йо­го чор­нi бро­ви та ка­рi очi. Во­на все жда­ла й спо­дi­ва­лась чо­гось.



VІІ



Другого дня пiс­ля то­го, як Ми­ко­ла по­ки­нув Ни­ми­до­ру i пi­шов на за­ро­бiт­ки, Ни­ми­до­ра му­си­ла йти на пан­щи­ну. Во­на йшла на пан­щи­ну - пла­ка­ла, йшла з пан­щи­ни - так са­мо пла­ка­ла. Нас­тав ве­чiр, i Ни­ми­до­рi зда­ло­ся, що вже ми­нув рiк, як Ми­ко­ла по­ки­нув її. Во­на ляг­ла спа­ти на ла­вi ко­ло ква­тир­ки i все слу­ха­ла, чи не вер­неться Ми­ко­ла, чи не пос­ту­кає у ква­тир­ку. Тiльки що ста­ра Дже­ри­ха зад­рi­ма­ла на пе­чi, Ни­ми­до­ра спро­сон­ня схо­пи­лась з пос­те­лi й зак­ри­ча­ла на всю ха­ту:


- Мамо! вста­вай­те, Ми­ко­ла прий­шов!


Мати схо­пи­лась з пе­чi, бо їй зда­ло­ся, що знов щось страш­не дiється на се­лi.


- Де Ми­ко­ла? Що ти ка­жеш, Ни­ми­до­ро? - спи­та­ла пе­ре­ля­ка­на ма­ти.


- Хiба ж ви, ма­мо, не чу­ли? Ми­ко­ла пос­ту­кав у ква­тир­ку; я йо­му од­чи­ни­ла две­рi. Вiн увiй­шов у ха­ту, об­няв ме­не, по­цi­лу­вав та й знов пi­шов. Ма­мо! вiн десь хо­вається у дво­рi.


Стара ма­ти ви­гор­ну­ла з пе­чi жа­ри­ну, при­ту­ли­ла до жа­ри­ни скал­ку, розд­му­ха­ла жар, за­па­ли­ла скал­ку й зас­вi­ти­ла ка­га­нець. Ни­ми­до­ра сто­яла се­ред ха­ти з ди­ки­ми очи­ма, з чер­во­ним, як жар, ли­цем.


- Може, то­бi щось прис­ни­лось? Або щось при­ви­дi­лось? Мо­же, то­бi, доч­ко, так зда­ло­ся? Чи вже ж пак вiн вер­нув­ся? Ад­же ж йо­го пан за­раз од­дав би в мос­ка­лi.


- Мамо, Ми­ко­ла в дво­рi. Хо­дiм у двiр, вiн десь хо­вається, - ска­за­ла Ни­ми­до­ра, - я лi­та­ла слi­дом за ним по сте­пах зо­зу­лею, а як вiн сiв спо­чи­вать, я ста­ла кри­ни­цею. Вiн на­пив­ся во­ди; вiн пла­кав за мною, i йо­го сльози впа­ли на моє ли­це. Я вер­ну­лась з ним до­до­му. Ма­мо, Ми­ко­ла хо­вається над­во­рi.


Перелякана ма­ти вий­шла над­вiр; з нею вий­шла й Ни­ми­до­ра. Над­во­рi бу­ло по­но­чi; бу­ла тем­на нiч. Нi­де не бу­ло чу­ти на­вiть ше­лес­ту верб на го­ро­дi.


- Нимидоро, го­луб­ко! ля­гай спа­ти та пе­рес­тань ду­мать про Ми­ко­лу! - ска­за­ла ма­ти, а в неї са­мої но­ги i ру­ки тру­си­лись.


Минув день. Ни­ми­до­ра не пе­рес­та­ва­ла пла­ка­ти. Нас­тав ве­чiр, i Ни­ми­до­рi знов зда­лось, нi­би Ми­ко­ла увiй­шов у во­ро­та, пе­рей­шов двiр i пi­шов у са­док. Во­на ви­бiг­ла в двiр. Ма­ти дог­на­ла її й при­ве­ла в ха­ту.


- Мамо! я ба­чи­ла Ми­ко­лу. Вiн роз­мов­ляв зо мною в сад­ку ниш­ком i пi­шов че­рез ле­ва­ду в вер­би, ще й ме­не за со­бою ма­нив.


Мати пе­ре­ля­ка­лась: во­на по­ду­ма­ла, що Ни­ми­до­ра при­ту­жи­ла Ми­ко­лу i що до неї лi­тає пе­ре­лес­ник.


Тим ча­сом по всьому се­лi пiш­ла чут­ка, що до Ни­ми­до­ри лi­тає пе­ре­лес­ник. Од­на ба­ба роз­ка­зу­ва­ла, що ба­чи­ла на свої очi, як ог­ня­ний змiй упав у ви­вiд над Дже­ри­ною ха­тою. Мо­ло­ди­цi ба­ла­ка­ли, тяж­ко зiт­ха­ли й на­ра­яли ма­те­рi по­вез­ти Ни­ми­до­ру в мо­нас­тир, до од­но­го чен­ця. Про то­го чен­ця скрiзь по се­лах пiш­ла сла­ва, що вiн ви­чи­тує ек­зор­дiю й ви­га­няє з лю­дей не­чис­ту си­лу.


Стара Дже­ри­ха вий­ня­ла з скри­нi су­вiй по­лот­на, взя­ла кар­бо­ван­ця гро­шей, най­ня­ла в су­сi­да ко­няч­ку й по­вез­ла Ни­ми­до­ру в мо­нас­тир.


Нимидора си­дi­ла на во­зi блi­да, як смерть, i на­вiть не зна­ла, що з нею ро­би­ли.


В су­бо­ту над­ве­чо­ри во­ни приїха­ли в мо­нас­тир i пiш­ли до ста­ро­го чен­ця, от­ця Зе­но­на. Чен­ця не бу­ло вдо­ма. Йо­го зна­й­шли десь мiж ске­ля­ми та ло­за­ми над Рос­сю, де вiн тро­хи не вто­пив­ся. Вся оде­жа на йо­му по по­яс бу­ла мок­ра. Лю­ди роз­ка­зу­ва­ли, що не­чис­та си­ла мсти­лась над от­цем Зе­но­ном, за­ве­ла йо­го в рiч­ку, i як­би не тра­пи­лись лю­ди та не ви­тяг­ли йо­го, то не­чис­та си­ла бу­ла б йо­го вто­пи­ла.


А тим ча­сом дi­ло бу­ло зов­сiм не так. Отець Зе­нон, як зав­сi­ди, пi­шов до шин­ку, доб­ре впив­ся i за­мiсть мо­нас­ти­ря по­вер­нув мiж ске­лi та й шу­бовс­нув прос­то в Рось. Лю­ди ви­тяг­ли йо­го з во­ди i мок­ро­го при­ве­ли в мо­нас­тир. Вiн то­го дня не мiг ви­чи­ту­ва­ти ек­зор­дiї й на­вiть не хо­див до церк­ви на ве­чер­ню.


В не­дi­лю вран­цi отець Зе­нон прос­пав­ся й про­чу­мавсь, i до йо­го по­ча­ли при­во­дить бо­же­вiльних. Один бо­же­вi­ль­ний чо­ло­вiк усе хрес­тив­ся й без­пе­рес­тан­ку кри­чав: "Гос­по­ди ми­лос­ти­вий! Вiзьми ме­не до се­бе!" Якась мо­ло­да мо­ди­ця, свi­жа й рум'яна, збо­же­во­лi­ла з жур­би та го­ря, бо пе­ре­пе­ча­ли­лась. Во­на без­пе­рес­тан­ку роз­ка­зу­ва­ла ти­ми са­ми­ми сло­ва­ми, як її ко­ха­но­го Пет­ра взя­ли в мос­ка­лi, як об­го­ли­ли ло­ба. Дру­гу мо­ло­ди­цю впiй­ма­ли аж на дзвi­ни­цi, де во­на задз­во­ни­ла в усi дзво­ни; її при­ве­ли в ке­лiю до чен­ця, во­на кля­ла йо­го в батька, в ма­тiр i не­са­мо­ви­то кри­ча­ла ди­ким го­ло­сом, плю­ва­ла на об­ра­зи й на хрест.


Отець Зе­нон, ни­зенький i товс­тий, як пе­че­ри­ця, з товс­ти­ми на­вис­ли­ми бро­ва­ми, все мор­гав за кож­ним сло­вом та ви­чи­ту­вав над Ни­ми­до­рою ек­зор­дiю. Ни­ми­до­ра вваж­ли­во слу­ха­ла; во­на са­ма пой­ня­ла вi­ри в то­му, що в їй й справ­дi си­дить не­чис­тий дух.


Оддавши чен­це­вi су­вiй по­лот­на й кар­бо­ван­ця, ста­ра Дже­­ри­ха з Ни­ми­до­рою пiш­ли до церк­ви на служ­бу, вис­по­вi­да­лись i од­го­вi­лись. Ни­ми­до­ра вий­шла з церк­ви спо­кiй­нi­ша. Гар­на пiв­ча в церк­вi, гар­нi об­ра­зи, си­ла про­чан - все те тро­хи її роз­ва­жи­ло й зас­по­коїло. Во­на вер­ну­лась з ма­тi­р'ю до­до­му спо­кiй­нi­ша, нi­би й справ­дi поз­бу­лась в мо­нас­ти­рi не­чис­тої си­ли.


Зосталась Ни­ми­до­ра нi­би удо­вою. Взим­ку во­на з свек­ру­хою пря­ла панське пря­ди­во, а влiт­ку хо­ди­ла на пан­щи­ну. Во­на од­да­ла своє по­ле од­но­му чо­ло­вi­ко­вi нас­пiл на дру­гу ски­бу. Ми­нув рiк, ми­нув дру­гий, про Ми­ко­лу не бу­ло нi чут­ки, нi вiст­ки. Ни­ми­до­ра роз­пи­ту­ва­ла про йо­го на яр­мар­ках, хо­ди­ла по са­хар­нях: нiх­то не ба­чив i не чув про Ми­ко­лу. Вже по­рос­ли вер­би й виш­нi, по­сад­же­нi Ми­ко­лою над Рас­та­ви­цею, а Ми­ко­ла не при­хо­див. Ни­ми­до­ра нi­би одi­й­шла, але все жу­ри­лась та все спi­ва­ла, си­дя­чи зи­мою за гре­бе­нем, про ми­ло­го, як вiн збив­ся з до­ро­ги, вер­та­ючись до­до­му, як вiн "до iн­шої за­ли­цяв­ся й од ми­лої од­цу­рав­ся".


Десять год пiс­ля то­го жи­ла ста­ра Дже­ри­ха й на оди­над­ця­­то­му вмер­ла. Ни­ми­до­ра пла­ка­ла за нею, як за рiд­ною ма­тiр'ю. По­ки бу­ла жи­ва Ми­ко­ли­на ма­ти, Ни­ми­до­ра нi­би по­чу­ва­ла йо­го дух у ха­тi; те­пер у неї зос­та­лась од­на втi­ха - доч­ка Люб­ка.


Любка рос­ла, як у сад­ку виш­ня. Во­на бу­ла ду­же схо­жа з ли­ця на Ни­ми­до­ру; в неї бу­ли та­кi тем­нi очi, та­кi чор­нi то­н­кi бро­ви на ши­ро­ко­му ло­бi, та­кi дов­гi ко­си. Ни­ми­до­ра жа­лу­ва­ла її, пес­ти­ла й не да­ва­ла ро­бить важ­кої ро­бо­ти. Люб­цi ми­ну­ло де­сять год, вже пря­ла на руш­ни­ки й го­ту­ва­ла хуст­ки.


- Дочко моя, сядь у виш­не­во­му

1 ... 29 30 31 ... 38
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Микола Джеря, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Микола Джеря, Нечуй-Левицький"