Читати книгу - "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"

– Ні, – коротко відповів малий. І хоч як скавучав і лизав його ліву руку Страх, але Спартак подумки вийшов у двір, попрямував до одного з дворових флігелів, де був вхід у підвал, прочинив двері. Підвал зустрів хлопчика абсолютною темрявою, а також пахощами вологи та плісняви. Малий подумки спустився на саме дно підвалу, там нафантазував двері, відкривши які, подумки потрапив до невеличкої коморки.

– Не вбивай мене!.. – знову почав благати Страх.

– Вибач. Мені шкода… однак я бачу, що ти намагаєшся вдати із себе цуцика. Ти знаєш, як я мрію виховати й видресирувати власного песика!

– Знаю, авжеж знаю! Ти добрий хлопчик, ти помилуєш свій страх…

– А отут ти помиляєшся! Тут або ти – або я! Тому прощавай.

Подумки сказавши це, Спартак згадав улюблену збірку народних билин «Русские богатыри». Тоді в його правій руці сяйнув меч Іллі Муромця, хлопчик рубонув… Сіра кулька вискнула востаннє й затихла.

Хлопчик нафантазував лопату та корито з цементним розчином. Викопав у підлозі коморки яму, зіпхнув туди розрубане тільце Страху, для надійності пригвоздив рештки мечем до земляного дна, потім залив яму цементним розчином. Вийшов з коморки, замкнув вхідні двері на чарівний ключик. Нафантазував нове корито цементу й купу цегли, замурував вхід до коморки. Насамкінець, піднявся з підвалу, кинув ключик хтозна-куди через ліве плече. Й лише тоді знов повернувся до своєї дитячої кімнати. Розплющив очі, вкотре поглянув на порожнє місце біля підвіконня, перевіряючи, чи там і досі перебуває вигаданий ним Палаючий Чоловік.

І негайно ж здригнувся, оскільки Палаючий Чоловік вперше перестав горіти й виявився…

– Дідусю, то це ти?

– Так, онучку, це справді я.

Щасливо усміхнений дідусь Сьома стояв усе ще біля підвіконня.

– Але чому ти горів?..

– На фронті це було, онучку. На фронті, так… Мій У-2 збили, я ледь встиг вистрибнути з кабіни. Але доки саджав палаючий літак, моя тужурка загорілася, гімнастерка зайнялася слідом, і я ледь встиг поскидати їх.

– Тобі було боляче?

– Тоді, на фронті – так, а зараз – ні.

– Але ж ти зараз теж горів! Я ж бачив…

– Ні-ні, онучок, помиляєшся. Те, що ти нібито бачив – це лише облуда. Бачити таке примушував тебе Страх! Позбавившись Страху, ти побачив усе, як воно є насправді. Я зараз не горів, онучку, це Страх, твій Страх брехав.

– Отже, мені лише ввижалося, що ти горів весь цей час?

– Так, авжеж. Страх вводив тебе в оману.

– Але ж весь цей час ти справді прилітав до мене?..

– Так, звісно! Згадай, я почав прилітати до тебе після того, як помер. Ти ж не фантазував про Палаючого Чоловіка, доки я був живий, правда ж?

– А й справді, не фантазував!

Малий посміхнувся радісно і запропонував:

– А чого ж ти тулишся біля вікна? Йди-но до мене, дідусю.

– А ти не боїшся?

– Я ніколи не боявся Палаючого Чоловіка, ти ж знаєш.

– Знаю, тобі було цікаво. Але живі зазвичай бояться мертвих…

– Я ж усе це вигадав! І я не маленька Мурочка[51], про яку Чуковський написав віршика, – мотнув головою Спартак, потім посунувся на ліжку, подумки поплескав по ньому долонею і подумки кивнув на додачу.

– До чого ж ти розумний, мій онучку!

Дідусь плавно опустився на ліжко.

– А тепер мені загалом нема чого лякатися, бо щойно я вбив свій Страх. Вбив і замурував, як привидів замку Шпессарт[52] в кіно, – додав малий.

– Знаю, онучку, все знаю.

– От тільки… о-о-ой!.. О-о-ой, і що ж це я накоїв?

– Що сталося, онучку?

– Та я ж закопав у могилі і замурував разом зі Страхом також чарівний меч Іллі Муромця! Як же я без нього?

– Нічого, онучку, нічого, мій любий! Не переймайся, буде у тебе зброя краща, ніж билинний меч богатиря!

– А що ж то за зброя така?

– Підростеш – побачиш.

– Гаразд, дідусю, я тобі вірю. Гаразд, нехай чарівного меча у мене не буде… зате я тепер ніколи й нічого в житті не боятимусь!

– Ти й раніше не боявся, а тепер і поготів. До речі, тобі вітання від Багряного Янгола! Пам’ятаєш його?

– Ні.

– А двох своїх товаришів, яких ти незмінно випереджав під час забігів нескінченним блискучим лезом? Пам’ятаєш, як ти єдиний з трьох майже досягав середини нескінченності, але потім незмінно зривався з вістря?..

– Ні-і-і… Нічого такого не пригадую.

– Ага! Ну, тоді точно все гаразд.

– А чом ти запитуєш?

– Онучку, ти ж мусиш розуміти, що все це сталося не просто так!

– Не просто так мама розповідала? Не просто так я вбив Страх? Не просто так ти зараз прийшов?

– Авжеж не просто так.

– То все це правда? Ну-у-у, мамині слова…

– А ти з’ясуй.

– З’ясовувати… Хм-м-м!.. Дідусю, а чом ти не хочеш підказати?

– Багряний Янгол просив передати саме це: нехай з’ясовує, але сам.

– То що ж, мама брехала, так?

– Ну, чому ж… Мама просто бачила лише те, що бачила – а це далеко не все. Ти ж мусиш знайти інших людей – тих, хто під час катастрофи також бачив щось своє. Потім усе співставити, звести їхні слова разом…

– О-о-ой, це ж, мабуть, складно! Мабуть, це треба буде записати, коли я ще підросту й навчуся писати. Але я не хочу, бо тато Андрій боїться Ка-Де-Бе і надає мені по попі, якщо знайде записи… А якщо інші знайдуть, що буде?

– Не треба записувати, онучку. От зізнайся, ти ж міцно запам’ятав те, що тобі сьогодні мама розповіла, еге ж?

– Так, дідусю! Я цього не забуду. І-і-і… Знаєш, я тебе не бачу, бо вигадав… Але ту Куренівську катастрофу чомусь бачу! Це ж бо слова мамині, а не мої фантазії!..

– От до чого міцна у тебе пам’ять! Така ж міцна, як кладка Золотих Воріт[53], до яких ми ходили гуляти. Пригадуєш?

– Це та, що на яєчних білках і м’якому сирі? Яку ніхто-ніхто у світі не здатен зруйнувати навіть динамітом і толом?

– Отака ж і пам’ять твоя, онучку! Тому не треба нічого записувати. Ти просто не забувай почуте, ото й усе. Переглядай ті картинки щовечора, нашаровуй нові картинки на старі. Збирай їх – таке тобі завдання.

– А далі?..

– Виростеш – тоді зрозумієш. А поки що треба розшукати інших свідків.

– Гаразд, дідусю, я зрозумів.

– Ну, от і добре! От і молодець. А тепер спи, годі з тебе на сьогодні.

– Добраніч,