Читати книгу - "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Малий перевернувся на правий бік обличчям до стінки і швидко заснув, щасливо посміхаючись нафантазованому дідусеві, який під час війни зумів врятуватися з палаючого нічного бомбардувальника У-2.
Міловіце, Чехословаччина, 21 серпня 1968 року
– Do pići, hovno![54]
Стара не просто лайнулася щосили, а ще й плюнула в пилюку солдатикові під ноги, намагаючись поцілити на його надраєні до блиску ялові чоботи. Від несподіванки білявий хлопчик, затягнутий в новеньку, з голочки радянську військову уніформу отетерів і лишився стояти посеред майданчика з порожнім цеберком, ніяково переминаючися з ноги на ногу.
– Sovětský útočník! Jdi domů! Okupant![55] – почулося з протилежного боку вулиці, де скупчився натовп місцевої молоді. Рипнувши дужкою відра, солдатик розгублено поглянув на насмішкуватих хлопців, які хоч і не мали жодної зброї, проте виглядали достатньо рішуче. Потім озирнувся до старої, котра шкандибала в протилежному напрямі, знов перевів погляд на задерикуватих хлопців…
– У чім річ, рядовий?
– Га?.. – він розгублено озирнувся, проте негайно ж вронив під ноги кляте відро, що загуркотіло на всю околицю, витягнувся струнко, козирнув і несподівано хвацько відрапортував:
– Товаришу капітан держбезпеки! Рядовий Іванов!.. Маю завдання від замкомвзводу роздобути відро води! Виконую завдання!
– Що, невже справді Іванов? – здивувався капітан.
– Так точно, Іванов! – підтвердив солдатик.
– Ну, гаразд, повірю на слово. То де ж вода?
– Так вона ж… Вони ж!.. – білявий хлопчик в новенькій, з голочки уніформі та надраєних ялових чоботах вмить знітився і забурмотів: – Вона ж не показує, де вода… Гівном обзиває… А вони кричать, що я радянський окупант. А хіба ж ми окупанти, га, товаришу капітане держбезпеки? Ми ж їх від фашизму врятували, ми ж всю Європу!..
– Від фашизму, кажеш?..
Обидва – і солдатик, і капітан держбезпеки, – озирнулися до сивочолого сухорлявого дідугана, затягнутого в темно-сірий твідовий костюм-трійку, бездоганно білу сорочку і дорогу краватку кольору вечірнього неба. Відточеним жестом підрівнявши і без того бездоганну щіточку сивих вусиків, він наближався до радянців майже стройовим кроком.
– А-а-а… – протягнув капітан держбезпеки, який зовсім не очікував подібного нахабства. Сухорлявий дідуган відточеним жестом витягнув з нагрудної кишеньки піджака солідну на вигляд «корочку», тицьнув її під ніс капітану й мовив:
– Густав Дорн. Звіть мене просто товаришем Дорном.
– Так точно! – капітан ледь утримався, щоб на клацнути підборами, проте виструнчився не надто охоче. Все ж таки перед ним був дуже високопоставлений німецький «штазі», хоч і в цивільному. Втім, російською він розмовляв напрочуд чисто, майже без всякого акценту – отже, явно має якесь відношення до СРСР. А раптом це «наша людина» під виглядом «штазі»? Це ж спецоперація, тут і не таке можливо…
– Ну гаразд. Що тут у нас? – дідуган перевів погляд на солдатика.
– Та я-а-а… Мені б лише води відро набрати. Замкомвзводу наказав, старшина наш. А місцеві лаються…
Тепер солдатик відповідав не надто впевнено. Хлопця здивувало, що радянський капітан держбезпеки виструнчився перед цивільним дідком, який назвався явно німецьким ім’ям. Тоді хто ж він, німчик цей? «Товариш Дорн», чи як там його…
– Оце? – старий зневажливо тицьнув носаком дзеркального черевика відро, що й досі лежало біля ніг солдатика.
– Так… так точно.
– Що ж це таке, капітане, – дідуган перевів гострий, трохи насмішкуватий погляд на чекіста. – Я так бачу, поганенько у вас політико-виховна робота поставлена.
– А-а-а… – знов протягнув капітан. Однак не слухаючи його, дідуган раптом змахнув рукою, і з непомітного бічного провулку на майданчик вилетів і вишикувався піхотний взвод NVA[56]. Немовби між іншим, попереду шеренги зупинився мотоцикл, в колясці якого сидів за кулеметом молодий, широко усміхнений кулеметник – такий же білявий, як і рядовий Іванов, тільки з ластовинням на обличчі та в іншій уніформі. Командир взводу підбіг до «товариша Дорна», витягнувся струнко і хвацько клацнув підборами.
– Цеберко підніми, солдатику, – насмішкувато, як і раніше, мовив старий, потім звернувся німецькою до командира взводу. Той тицьнув пальцем у натовп принишклих місцевих хлопців і позвав:
– Zu mir! Laufen![57]
Не розуміючи, до кого саме звертається німецький вояк, вмить принишклі хлопці почали переглядатися, потім один із них спитав непевно:
– Bin ich?..[58]
– Schnell![59] – гримнув командир німецького взводу. Коли ж місцевий наблизився, то він тихо, напівшепотом мовив: – Auf die Knie[60].
Місцевий хлопець відсахнувся, ніби від потужного ляпаса, зблід, але продовжив стояти рівно.
– Auf die Knie, Tschechisches Schwein!..[61] – прошипів крізь зуби взводний і вказав собі під ноги відстовбурченим пальцем. Кулеметник у колясці мотоцикла немовби ненавмисно поклав праву долоню на приклад свого кулемета. Тоді місцевий хлопець повільно опустився на коліна, взводний же мовчки вказав спочатку на відро в руках радянського солдатика, потім зневажливо махнув рукою.
– Мені б водички, – промимрив рядовий Іванов до місцевого хлопця. Той скочив на прямі, вихопив у нього з руки цеберко і помчав кудись підтюпцем. Радянський солдатик послідував за ним. Командир німецького взводу повернувся до «товариша Дорна» і хвацько клацнув підборами.
– Ну от, капітане! Маючи неабиякий досвід спілкування зі свинотою штибу цих місцевих, по доброті душевній ділюся цінним досвідом, – сонячно-радісним тоном повідомив дідуган і слідом за тим спитав: – До речі, а як тебе звати?..
– Мендрунем… Капітан держбезпеки Мендрунь, товаришу Дорн!
– Отак з ними треба, капітане Мендрунь, – кивнув старий. Потім поліз до внутрішньої кишені піджака, витягнув звідти пласку нержавіючу, із срібною насічкою фляжку, згвинтив з неї металевий ковпачок, замислився… Але розділяти його на два келішки не став, ковтнув просто з горлечка і повільно промурмотів:
– Асбах… Моя слабкість. Це ж скільки років відтоді минуло? Понад тридцять п’ять – це точно… Це ж було… Ну так, тридцять сім років.
– А що тоді було? – обережно спитав капітан Мендрунь. Йому здалося, що ковток улюбленого бренді свідчив про те, що дідуган перебуває у розслабленому стані. Втім, старий зиркнув на нього скоса, загвинтив кришечку, сховав фляжку і сухо мовив:
– Це вас не стосується, капітане. Просто раджу не давати місцевим свиням надто багато свободи. Будь-яка свинота підкоряється силі, затямте це собі та всім своїм підлеглим передайте. На все добре.
І попрямував геть уздовж шеренги бійців NVA. Німецький комвзводу крокував слідом за ним.
Братислава, Чехословаччина, 22 серпня 1968 року
Перебачте Вашу майфайну донечку Аліску, якщо можете, і ся не журіть дарма даякими лихими думками, прошу дуже!
Так колись писала Аліса, яка втекла на війну сестрою милосердя, йому – рідному батькові, котрий залишився в Хусті редагувати «Урядовий Вісник Правительства Карпатської України». Тепер же вони ніби помінялися місцями. «Майфайна донечка Аліска» вже майже друге десятиліття проживає в Сполучених Штатах, учителює в Міннеаполісі, веде
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.