Читати книгу - "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"

Однак цього разу довколишнє життя збурилося само собою. І ось, будь ласка, радянські війська увійшли в Чехословаччину! Василь уявляв, як донечка зараз переживає за те, щоб тато, по старій пам’яті, не кинувся у вир подій. Але ж… Ні, не буде нічого такого: своє він відвоював ще в Першу світову! Бо навіть під час борні за Закарпатську Україну вважав за можливе воювати не зброєю, а словом – і потрапив до концтабору. Другу світову зустрів тут, у Братиславі. Звісно ж, приєднався до руху Опору – інакше не міг, інакше перестав би себе поважати.

Але зараз?..

Безумовно, держбезпека тримає поета і «буржуазного націоналіста» Василя Ґренджу-Донського «на кінчику олівця». А йому вже сімдесят два роки, між іншим! Чи багато треба в настільки солідному віці, щоб розпрощатися з цим світом? Зовсім, зовсім небагато. Тому він буде обережним і ні в що не вгрузатиме, навіть якщо саме життя довкола нього закипіло-завирувало. Хай молоді зупиняють радянські танки, а він…

А він краще допише драматичну поему «Пряшів».

Можливо, останню в житті… скільки б того життя ще не лишилося!..

1969. День святого Руперта

Будинок по вул. Набережно-Хрещатицька, № 11, Київ, лютневий вечір 1969 року

– Мирчику, а що тут написано, га?

Стоячи на порозі кімнати, молодший брат простягав Любомирові трохи пожовклий, потертий по краях і на згинах посередині паперовий аркуш, поцяткований машинописом.

– Де ти це взяв? – насамперед поцікавився він у Мар’яна, добре пам’ятаючи про давній скандал з «Советским экраном». – Сподіваюся, не в речах тітки Елі?

– Ні-і-і, не в речах, – якось невпевнено промимрив молодший братик і додав, ховаючи очі: – Тітка Еля сама цей аркушик на мамину софу кинула, до чого тут я, щоб у її речах нишпорити…

– Ні, Мар’янчику, нікуди це не годиться, – мотнув головою Любомир. – Тітка Еля поклала цей аркушик на мамину софу не тому, що розкидається своїми речами навсібіч. Просто вона нам довіряє, от і все. І як би воно там не було, але по чужих речах нишпорити негарно.

– Ну Ми-и-ирчи-ку-у-у! Ти ж сам знаєш, до чого смішними бувають ті вірші, які приносить показати мамі тітка Еля…

Це була чистісінька правда. Бо торік, наприклад, вони прочитали на схожому аркушику отаку веселу історію:

Ну так что же тут пытать,

Что ж тут спрашивать?

Вот стою я перед вами, словно голенький!

Да, с племянницей гулял с тети Пашиной,

И в «Пекин» ее водил, и в Сокольники.

Поясок ей покупал поролоновый

И в палату с ней ходил в Грановитую.

А жена моя, товарищ Парамонова,

В это время находилась за границею...[64]

Як вони обидва сміялися, коли Любомир прочитав це!.. Хоча веселощі тривали недовго – рівно до того моменту, як з кухні примчала мама Віта з тіткою Елею. Тоді вже перепало їм обом, хоча попервах справді було смішно. А коли малий Мар’ян почав розпитувати, а що таке «Пекін», що таке «Сокольники» і що за «Грановита» палата, дорослі трохи пом’якшали.

Але ж це було торік, а тепер…

Старший брат прислухався до мелодійного співу Жана Татляна[65], що долинав через причинені кухонні двері: тітка Еля принесла мамі послухати його нову платівку, отож вони зайняті. Проте краще не ризикувати.

– Знаєш що… краще поклади це туди, де взяв.

– Ну Ми-и-ирчи-ку-у-у!..

– Віднеси й поклади, кому кажуть!..

Але вмить напнувши губки, Мар’ян забурмотів:

– От щастить комусь, хто до школи вже ходить і читати надруковане вміє!.. Як хто б мене читати навчив навіть по складах, то я б і не питав нікого, а сам би взяв та й прочитав – отакої!..

Настільки явно продемонстрована суміш образи зі зневагою все ж таки вплинули на Любомира, й він нарешті неохоче погодився:

– Ну гаразд, нитику, давай вже сюди!..

Але взявши до рук, негайно повернув зі словами:

– Та тут надто нечітко продруковано, я не розберу.

– А чому?..

– Бо коли машиністка друкує, то в машинку одразу ж п’ять аркушів разом з копіркою закладає.

– А чому?..

– Щоб більше копій за один раз виходило.

– А чому?..

– Бо друкувати нелегко і для того спеціально на курсах на машиністку вчитися треба – от для чого! Бо чим більше копій, тим нерозбірливішою виходить остання. А може, то через копірку погану.

– А копірка – то папірець, що зуби у фіолетовий колір розфарбовує?

– Якщо таки малі дурники, як-от ти, копірку гризтимуть, тоді так! – мимоволі посміхнувся Любомир.

– А чого тоді тут літери чорні, а не фіолетові?

– Бо копірка буває і чорною також.

– Ух ти-и-и! А скажи-но, Мирчику, а в який колір зуби розфарбовувати страшніше – в чорний чи у фіолетовий?

– Та ходи звідси і поклади де взяв цього аркуша нарешті! – пробурмотів старший брат. – Кажуть же комусь тут, не заважай, мені уроки вчити треба.

– Ну Ми-и-ирчи-ку-у-у!

– Ну гаразд вже, давай сюди…

Бо якщо чесно, то Любомирові й самому було цікаво, що на цей раз тітка Ельвіра принесла показати мамі Віті. Отож наморщивши чоло, він почав читати по складах:

– «Тан-ки и-дут по Пра-ге в за-кат-ной кро-ви рас-све-та… Тан-ки и-дут по прав-де, ко-то-ра-я не га-зе-та…»[66]

– А що воно таке – «закатана кров»? – негайно перервав старшого брата Мар’ян.

– Не «закатана», а «закатна», – виправив Любомир. – Це коли вітер на вулиці й сонце сідає, то небо на обрії червоним робиться. Червоним як кров, мається на увазі. Це на погоду, от.

– Але ж тут не про «закат», а про «світанок» написано! А чому так?

– А хтозна! Або той, хто вірші писав, помилився, або…

– А хіба ті, хто вірші пише, помиляються? – щиро здивувався такій можливості молодший братик.

– Та можливо й інше: всхіднє небо також може бути червоним, якщо вітрена погода з ночі на ранок, от!..

– А чому танки по правді йдуть? Як це – насправді, мовляв, танки йдуть чи щось таке?..

Утім, Любомир так і не встиг відповісти, оскільки прислухавшись нарешті до їхніх голосів, з кухні прибігли мама Віта і тітка Ельвіра, які до того мирно сиділи там і під келишки цикорного напою обговорювали новий і, поза всяким сумнівом, надто небезпечний твір Євтушенка. А тут – на тобі: ці малі шибеники за його читання взялися! Звісно ж, все сталося, як завжди: малий Мар’ян побачив аркушик на маминій софі, притягнув його до старшого братика й підбив того