Читати книгу - "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"

Але ж і перепало на горіхи обом в той вечір! Ох і перепало ж!..

Пивниця «U topola»[67], Братислава, Чехословаччина, 27 березня 1969 року

«Руперт Піхлер».

Саме так його тепер звуть. Дідько, тільки б не забути, що треба відгукнутися на це дивакувате «Руперт», якщо раптом хтось надумає звернутися! Це ж треба, щоб саме таке ім’ячко йому вписали в підробні документи… Але нічого не поробиш: доведеться якось перетерпіти всі ці труднощі. Будемо сподіватися – труднощі тимчасові. І ще будемо сподіватися, що всі ці «хованки» спрацюють.

Бо саме на цьому кострубатому ім’ячку побудований весь розрахунок.

– Бачиш, хлопче, я ті мушу пояснити дашто…

Відчувши, що збивається на свій закарпатський діалект, пан Василь посміхнувся і повів далі повільніше, іноді роблячи паузу й добираючи слова:

– Поясню тобі дещо, так. Для австрійців Руперт Зальцбурзький – то є видатна людина, великий святий, який ніс людям просвітнє слово. Його дуже, дуже шанують саме в Зальцбурзі. Ну, і в Австрії також. А тепер уяви, як шануватиме цього великого проповідника той, хто був названий його ім’ям – Руперт!.. Не дивно, що в день пам’яті святого Руперта такий чоловік може собі дозволити налигатися пивом понад усяку розумну міру.

– Хай так, – погоджувався Леон, – але навіщо австрійцям їхати святкувати день пам’яті цього святого Руперта із Зальцбурга неодмінно сюди, до Братислави? От чому хоч би не до Пльзеня, приміром…

– Ну-у-у, причин декілька і всі вони очевидні, – посміхнувся пан Василь. – Насамперед, чехи – то є знатні пивовари! Наприклад… «Kdo v Plzňi špatné pivo vařit, bude potrestán»[68] – чув таке?

– Перепрошую, але я й досі не дуже впевнений, що вивчив чеську як слід, – Леон трохи зніяковів. – Але… воно означає, що каратимуть того, хто варитиме погане пиво у Пльзені?

– Запевняю, що з твоєю чеською все гаразд, бо саме це воно й означає, – посміхнувся старий бухгалтер.

– Але звідки цей вираз узявся?

– То є або цитата з якоїсь постанови Пльзеньського міського магістрату, або приказка. А можливо, цитата з постанови магістрату, що стала місцевою приказкою. Чи навпаки – загальновідома приказка, вписана в документ і таким чином узаконена. В будь-якому разі, й така приказка, і рядок офіційного документа могли з’явитися лише в місті, де пиво не просто поважають, а шанують на рівні нектару, що давав олімпійським богам вічну молодість і безсмертя! Ти пльзеньський праздрой хоч раз пив?

– Так, хороше пиво, – посміхнувся юнак. Проте пан Василь негайно сполошився і поквапився виправити його:

– Боже тебе збав назвати Plzeňský Prazdroj пивом! Для будь-якого порядного чеха це одна з найгірших образ. А тим паче для того, хто прожив у Пльзені хоч якийсь час…

– А я… називав якось, – знов зніяковів Леон.

– І як?..

– Так, чехи і справді образилися. Однак сказали, що я всього лише «sovětský voják»[69], хоча й маю особливі заслуги перед «Празькою весною». А тому мені можна вибачити подібне невігластво щодо праздрою.

– Але ж вони лишилися ображеними?

– Мабуть що так…

– От бачиш! Я ж кажу, що праздрой для чехів більше, ніж пиво, – дрібонько закивав пан Василь. – Саме тому австрійці й приїздять сюди, попри «залізний кордон», аби досхочу напитися знаменитого праздрою.

– Але ж тоді варто їхати до Пльзеня…

– Не варто. До Братислави з Відня рукою подати[70] – не більше однієї години їхати. Напередодні останньої війни[71] обидва міста були навіть пов’язані спеціальним трамвайним маршрутом. А від Зальцбурга до Пльзеня, мабуть, рази в чотири довше. Якщо не в п’ять. Отож все виглядає природно, і не переймайся тим, чим перейматися не треба. Краще продемонструй, як ти відрепетирував «Августина».

– Та добре відрепетирував, усе добре! Це ж не кіно, справді, – зітхав Леон. Проте старий бухгалтер заперечував:

– Це справді не кіно, а цілий тобі театр! Гратимеш ти одну-єдину виставу, проте зіграти мусиш так, щоб тобі повірили не зовсім навіть люди, а… трохи десь так нелюди. Враховуючи те, до кого вони найнялися служити. Отож давай-но ще раз повтори. І щоб вже без жодного акценту. Щоб і сліду того акценту не було! А нумо давай разом!..

І вони на два голоси співали:

O, du lieber Augustin, Augustin, Augustin,

O, du lieber Augustin, alles ist hin!

Geld ist weg, Mäd’l ist weg,

Alles hin, Augustin.

O, du lieber Augustin,

Alles ist hin[72].

– Погано. Знаєш, хто такі дуліби[73]?

– Та ці ж вони… як там їх?..

– Це велике слов’янське плем’я. Отож у тебе замість «du lieber Augustin» виходить «дуліби Августин». «Du lieber» треба співати! «Du-lie-ber», а не «ду-лі-би-и-и»!.. Зрозумів?

– О-о-ох, Василю Степановичу, та ми ж там усі п’яні будемо, – намагався протестували Леон.

– Всі ви – так. Але не прикордонники! – суворо заперечував старий бухгалтер. – Отож давай знов.

– Та краще б ви мені ваших закарпатських пісень заспівали. Особливо цю пісню, яка про качу. Ну його, «Августина» того! Заспіваймо «Качу».

– Е-е-е, ні, ти ще не мештер[74] співу! – від хвилювання старий бухгалтер знов зривався на свій діалект.

І вони співали знов:

O, du lieber Augustin, Augustin, Augustin,

O, du lieber Augustin, alles ist hin!..

– О-о-о, тепер вже краще, – підбадьорював хлопця старий.

– А якщо краще, то подаруйте мені «Народні пісні підкарпатських русинів»[75]! Ну, будь ласка… Ви ж іще собі дістанете, а я…

– А якщо прикордонники вам обшук влаштують і книжечку цю у тебе знайдуть – ти про це подумав?

– Та ніби ж то не повинні нас обшукувати.

– Не повинні. А раптом?..

– Ну-у-у… – розвів руками Леон.

– До того ж і пісня там надрукована вже не зовсім в тому вигляді, як її вигадав колись мій покійний цімбор Мирось Кордупель. То нехай вже книжечка у мене зостанеться, а ти давай-но ще раз «Авґустина» заспівай. Щоб я нарешті почув: оце от таки мештер співає! Нумо…

O, du lieber Augustin, Augustin, Augustin,

O, du lieber Augustin, alles ist hin!..

– Стріляй в них, стріляй, падло! Вогонь! – щодуху горлав капітан держбезпеки. – Командире, ти що, засліп? Фашисти праворуч, на дві години! М-м-мать твою!.. Тепер ліворуч на одинадцять годин! Та щоб тебе мандавошки зжерли!..

Не так він уявляв собі всю цю кампанію. Геть зовсім не так…

Повістку на виклик до призовної комісії Леон отримав просто під час розподілу дипломників. Це було немов сніг на голову: він готувався працювати в будь-якій точці Радянського Союзу за фахом інженера-електрика, а