Читати книгу - "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У військкоматі юнака приголомшили іще сильніше: виявляється, служити його направляють не кудись там під три чорти, а сюди ж у Львівську область – от тільки служитиме він не за отриманим ВУСом[76], а в тривіальній піхоті. Чому так? А як же отримані знання та навички?..
– От що я тобі скажу, в’юноша, – мовив голова призовної комісії, не дослухавши обурену промову Леона навіть до половини. – Тут нікому не цікаво, на кого ти там, у політехніці своїй навчався і на що ти загалом розраховував. Тут розмова коротка: треба?.. отже, треба! Батьківщина-матір відчуває ту чи іншу потребу – мусиш відповідати! Тому стр-р-рун-ко!.. Кру-у-угом!.. І кроком руш звідси нах** служити, куди посилають!
Буквально наступного дня після прибуття на місце служби і знайомства зі своїм взводом їх відправили з розташування полку в табір на полігон, де почалися дуже інтенсивні тренування з військово-польової підготовки. Леон був змушений ганяти свій взвод не просто до сьомого поту – а, здавалося, до сімдесят сьомого. Дивним було те, що не тільки рядовий і сержантський склад, але й молодших офіцерів також тримали безвилазно в наметах, не дозволяючи нікому полишати полігон. Замість пояснення знущалися:
– Що, лейтенанте, до міста хочеш, щоб по дівках прошвирнутися, еге ж?.. Якщо у тебе енергії забагато, ти тільки скажи – ми твоєму взводу додатковий марш-кидок пропишемо. Отакі у нас ліки. Кру-у-угом!.. Пішов!..
Коли ж написав мамі Клаві листа, то був викликаний «на килим» до замполіта полку. Той пояснив, що «всі ці шмарклі» домашнім не потрібні, отож листи додому мають бути максимально короткими й ємними водночас: «Драстуйте, мамо Клаво і тато Маркіян! Служба йде нормально, все прекрасно, живий-здоровий. Поцілуйте за мене сестричку Марічку. Ваш син Леон Яроцький». І жодної іншої «розмазні»!..
– Все це не просто так, – бурмотів замкомвзводу старшина Гамалія. – Пам’ятай моє слово, лейтенанте: щось найближчим часом затівається, і ми братимемо в цьому безпосередню участь. Такі у мене передчуття.
Старшина був по своїй натурі чоловіком ґрунтовним, акуратним і досвідченим. Якби не його дієва допомога, то вчораншій студент-«електрик», мабуть, не впорався би з керуванням цілим взводом. Тому передчуттям свого заступника Леон вірив. Але мовчав, як і всі інші.
По завершенні інтенсивної підготовки їхній взвод повернули в розташування полку, однак продовжили утримувати на казарменному становищі, не дозволяючи нікому відлучатися за межі розташування військової частини. До того ж польову підготовку змінила інтенсивна ідеологічна накачка. Над усім панувала тема актуальних подій в Чехословаччині: Александер Дубчек[77] – зрадник і мерзенний запроданець, міжнародний імперіалізм запустив свої огидні мацальця в серце братньої ЧССР, фашизм знов піднімає голову, чехи та словаки стогнуть під ярмом колаборантів… І все таке в тому ж дусі.
Змінювали один одного ветерани Великої Вітчизняної війни. Особливо запам’ятався мужній танкіст-підполковник зі слідами опіків на обличчі, груди якого були рясно увішані орденами. Він згадував відчайдушні заклики на початку травня 1945 року, передані по радіо: «Rudá armáda, na pomoc![78] Rudá armáda, na pomoc…» – що являли собою майже точне повторення заголовка однієї зі статей мужнього комуніста Юліуса Фучика[79]. Також підполковник нагадав молоді, що Велика Вітчизняна війна завершилася 9 травня саме тому, що військам Першого Українського фронту довелося розбити в цей день вояків Празького угруповання, які не схотіли капітулювати 8 травня разом з усім Третім райхом. Рештки упертих швабів добивали ще до 11 травня…
По завершенні інтенсивної ідеологічної накачки всіх перевдягнули у новеньку, з голочки уніформу та ялові чоботи і 21 серпня 1968 року кинули вперед на Захід, на боротьбу з черговими фашистськими недобитками. Але десантувавшись на чеську землю, вояки майже миттєво зрозуміли, що ситуація далека від змальованої їхнім начальством. Єдине, що справдилося, – то це повна пасивність чеських збройних сил, які не чинили радянським «помічникам» жодного спротиву. Однак і ставилися до них з абсолютною холодністю, що вже видавалося ненормальним.
От хто висловлював неприховану ненависть, то це мирне населення, яке язик не повертався назвати «мирним». Хоча, по ідеї, цивільні мали б навпаки всіляко радіти радянським «визволителям» – та де там!.. Мобілізовані з території УРСР та БРСР солдати прекрасно розуміли, що чехи хтозна-чому обзивають їх «окупантами» та закликають забиратися геть додому. Все це вони швиденько розтовкмачили товаришам, мобілізованим з інших республік СРСР. Правдивість таких роз’яснень підтверджували красномовні жести на адресу радянських вояків, що додаткових пояснень не потребували. А ще виконані російською рукописні плакати:
Идите домой водки нет!
Нам не надо захватчиков!
Не хочем русских!
ОКYПАНТАМ ПОЗОР
Идите домой советские собаки!
1945 ОСВОБОДИТЕЛ – СССР – ОКYПАНТ 1968
Москва ваше место!
Почему вы стреляете «друзья» у нас нет оружией
А ще – ненависна фашистська свастика та рідна п’ятикутна зірка, намальовані не просто поруч, а через знак рівності.
Початковий бойовий настрій миттєво розвіявся димом. Невідомо, чим би це скінчилося, однак ситуацію врятували особісти: вони переконливо пояснили зневіреним воякам, що не слід звертати увагу на всяких там підлабузників та імперіалістичних запроданців, що основна маса народу спить і бачить, як червоні герої принесуть їм мир і свободу, повторивши подвиг батьків і дідів, здійснений у далекому травні 1945 року. А якщо це навіть не так, то жодного вибору в учасників десанту все одно не лишилося: вони мусять бути готовими придушити в зародку будь-який спротив – інакше їх самих розчавлять і розітруть на порох!..
У Міловіце та інших дрібних містечках особливих проблем у них все ж не виникало: не йшло далі образливих вигуків та плювків під ноги. Натомість у Празі почалося справжнє пекло: окрім каменів-кругляків, вивернутих ломиками з тротуарів, у бік «совіцьких окупантів» полетіли «коктейлі Молотова». Якби пляшки із запалювальною сумішшю кидали фашисти в польовій уніформі, зразків котрої було повно в радянських музеях, – все було б зрозуміло. Однак у ролі «паліїв» виступали знов-таки цивільні, а чеські вояки, схоже, навіть не збиралися хоч якось їм заважати. То як же звелите все це розуміти?..
Утім, в одному особісти були праві: учасникам десанту не лишалося іншого виходу, крім як відкрити вогонь (для початку попереджувальний, а потім вже й на ураження) по «паліям», – бо перспектива згоріти живцем у бензиновому полум’ї не подобалася нікому. Тим паче, особісти не дрімали і на свій манер «підбадьорювали» тих, хто «воював з чеським фашизмом» недостатньо мужньо. Все це можна було зрозуміти – навіть несамовиті вигуки капітана держбезпеки, який вимагав від десантників рішучого просування вперед і знищення «паліїв».
Але коли рядовий Йона Бардадим кинув
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.