Читати книгу - "Син тіні, Олесь Ульяненко"

і запах кошачого посліду, консервованої малини, розбовтаної в окропі; він навіть розказує, як кричать кури на вулиці, й Оліхович б'є руками себе по боках, як двома велетенськими крильми. Розказує про вижовклі портрети на стінах, і тоді ворушиться, виникає, виростає думка, що Густав Оліхович це вигадав, щоб продовжити дорогу. Але я знаю, я розумію, що виною тому — гарний, прекрасний день за вікнами. І не більше. І я знаю, що ця поїздка закінчиться добре для нас обох, але цього не знає сам доктор Густав Оліхович. І це солодко напружує, обкладає таємницею кожен нерв.

Мене завжди дивувала Блохова безпристрасність. Він впивався у вас поглядом, холодив самими очима, у яких нічого не було, не могло бути, готовими зайнятися шаленим гнівом, але жоден м'яз на обличчі не здригнеться. Він говоритиме довго, протяжно, нудно, поки ви вже втомитеся чекати, розслабитеся, попливете, він оповідатиме якісь неіснуючі чи існуючі тільки для його уяви історії, доки не вліпить в очі: вам треба, шановний, померти. Це якось усіх шокувало. Бо він ще грався у благородство, якого ніхто з цих ублюдків не мав. Ніхто не вірив у чемність манер, вважаючи це за манірність.

Нарешті ми вже прибуваємо. За вікнами сиплеться сонце. Я спостерігаю, як коридором пройшла Лізка з кіпкою білих паперів, вбрана по-діловому; я встигаю подумати: нащо вона йому зараз, коли один порух мізинця кине до ніг тисячі дівчат, але я зараз ловлю себе на думці, що я забуваю Блоха минулого, в мені вже живе маленький деспотичний чоловічок, що апелює в короткому проміжку до минулого і майбутнього мого життя. Опріч мене, моя професія кілера навряд чи й Блоху приносила задоволення. Навіть нікчемний колишній радник, що зараз у залі телебачення, мав більше задоволення, ніж він: завів цілий курятник, з ведучими, з дикторшами, і ласує потроху, впивається маленькою, химерною, але владою.

Це була неділя, один з вихідних днів, до яких Блох ставився трепетно, як і до Лізки; видно, вона була його давньою пам'яттю, проте я можу помилятися; я дивився, як за вікнами снує жовтогаряче світло, обгортаючи дивними і невидимими хвилями навколишній світ, — невідомо, чому він змусив нас стовбичити у кімнаті зі стінами, оббитими червоною вагонкою, модерновими, абстрактними картинами, з невитравним духом дорогого справжнього китайського чаю. Густав Оліхович геть усе забув від страху, а я напружено шукав Лізу, забуваючи Оліховича і все на світі. Мені було радісно: я любив ці червневі дні, напоєні спокоєм, важкими радісними зливами, затишком небуденності, але повної сірості, де ніколи не розібрати: смерть — позбавлення життя як покара чи як найвища благодать. Все суще починає вертітися навколо тебе, як у несказанному дитинстві.

В проміжку якогось часу мені недовго доводилося жити за межами столиці; я кожен день цигикав на фастівській або Васильківській електричці, серед товариства пикатих і низькорослих мужиків, оповитий самотністю і перегаром, розпачливими криками, наче западалася сама земля, — рівно о восьмій я відміряв свій час, глипнувши на білу привокзальну вежу, що нагадувала білу цукерку, і спускався до метрополітену, виходив і крокував сірим і безлюдним Хрещатиком, здається, у березні місяці, минав гастроном, сходив по переходу, просмерділому рудими міськими щурами, п'яними і нахабними двірниками, малолітніми немитими повійками. Якийсь час це нагадувало кишенькове одкровення, коли в сіромі дня, в навислих фантомами сутінках я чекав невідомо кого в підземній трубі переходу, притискаючись до мокрої і холодної стіни, сподіваючись на випадок, що мені в чомусь поталанить. Я намагався повернути свою долю, що вже, напевне, давно повернулася в інший бік, торохкотіла на проіржавілих коліщатах, але ні я, ні мій дух не хотіли миритися з цим, кидаючи запеклий, німий виклик фатумові. В проміжку цього часу мене заколисувала тупа і ядуча самотність, невимовна самотність, тиха і печальна любов, що не говорила, а була німа, як риба у глухій березневій воді; ночами я сидів у невеликому містечку, неподалік столиці, з велетенськими мостами, потворними будинками, з вийнятими вікнами спогадів, я жив у містечку, де знав тільки одного бармена, п'яницю і бабія, але доброго хлопця. Іноді він мені, як жебракові, давав гроші. Я купував собі книгу, буханець хліба, невеличку пачечку чаю. Тоді я не їхав до столиці, а в тиші читав, слухаючи, як кухнею ганяють миші навипередки, а в повітрі наливається святами. Я не витримував, бо чекав п'ятої години ранку, коли електричка потягне мене перед шматками сонних містечок, селищ, сонних і нікому, здавалося б, не потрібних, як якісь давні батьківські настанови; я потім влітку, в немислимій спекоті буду їх пізнавати. Але з часом я звикся з цим божевільним ритмом, він набирав якоїсь музикальної прелюдії, лягав шовковистими полотнищами людських згадок і таємниць. Аби не любов, що роз'їдала мене, як іржа, то неодмінно все б скінчилося добре: я б зроду не став професійним убивцею. І то був прекрасно прожитий час. Я приїздив до столиці, я заходив до під'їзду, вимитого і ще мокрого від ганчірки прибиральниці. Я натискав ґудзик дзвінка, і мені відчиняли: пара темних, блискучих, підсвічених жовтим вогником ізсередини очей вистрілювали у мене любов'ю, як нагорода за божевілля самотності, за муки зневіри. З часом я починав розуміти, складати ціну вимученому щастю, бо навіть зараз думаю, що для мене ще не все втрачено. Потім я шкодував за вузенькими провінційними вуличками: надворі мороз, дівочі голоси, а у тебе пачка чаю; скоро Новий рік, і ти роз'їдаєшся нестримною любов'ю. Ти тужиш за людьми, але вони оминають тебе, як облузану стіну ще доброго будинку, що відслужив свій вік, але ще годен служити. Але з часом все осипається, відходить, тільки ночами зводить під горло, що могло бути інакше, але назад нічого не повернеш, як не зупиниш долонями дощ. І приходить час, ти збираєшся на свято, на Новий рік, у сліпій задумі юності, минаючи будинки за будинками, але щось тебе вже насторожує, і то тільки на мить, і ти вже безоглядно віддаєшся повному щастю, що круговертить це чудне місто. Ти чимчикуєш приспаним містом, наперед знаючи кожен крок, деревину, облущену літеру на вітрині, і в переході ти бачиш божевільну з дивними видовженими рисами обличчя. У неї чорні передні зуби і допитливі кошачі очі. Вона телефонує раз, другий, третій; вона дратує мене, бо мені необхідно подзвонити, але нічого з того не виходить, бо божевільна нарешті дотелефонувалася, і голос її лезом летить чорною трубою: «Алло, це морг?! Так, це морг, скажіть, будь ласка?! Ага… сьогодні до вас привезли новонародженого хлопчика, так,