Читати книгу - "Обіцяю кохати завжди, Ема Ноель"

— Нормально, — запевняю, не в змозі подивитися йому в очі. Обережно звільняю свої руки, намагаюся спертися ними об підвіконня, шиплю від болю, у результаті опускаю їх униз і ховаю, затиснувши між ніг.

Навіщо допоміг? Знову.

— Я бачу, — хмикає, — як нормально.

Уперши руки в підвіконня з двох боків від мене, він нахиляється. Мені доводиться підняти погляд і витріщитися на нього невтямки, не розуміючи, що він робить і навіщо так близько до мене. На очах у всіх. Щоб мене потім його шанувальниці на шмаття порвали?

— Можу допомогти. Хочеш, скажу, що тепер ти моя дівчина й ніхто більше не посміє з тебе насміхатися?

Це питання не звучить як питання, а скоріше як виклик. І погляд у нього і досі злий, хижий, небезпечний. Наче ласку робить, і йому це не приносить навіть мізерного морального задоволення.

Навіщо тоді таке пропонувати?

— Ні, — бурчу, відводячи погляд. А краще було б взагалі злитися з вікном за моєю спиною, щоб дихання його не обпалювало, погляд не проникав під шкіру, навіть коли не дивлюся на нього. — Не потрібні мені подачки. Сама впораюся, — бубню ледь чутно.

— Як хочеш, — кидає різко, розвертається і йде.

Дуже воно треба було йому, якщо так легко погодився. І справді ніби подачку кинути хотів.