Читати книгу - "Богун, Яцек Комуди"

Тільки тепер Дантез наважився оглянутися навкруги. Він чув все, про що говорили панове-браття, і тепер, залитий холодним потом, розважав їхні слова. І дійсно, він не розумів, про що тут йдеться, окрім звичайної, посполитої помсти козакам. Та під три чорти, яка справа йому до України та майбутнього Речі Посполитої?! Він повинен тільки вбити Швірського.

А де ж той Швірський подівався? Його місце на лаві було пустим. Дантез підірвався на ноги та роздивився. Ні, він не міг спустити того з очей. Француз поклонився Одживольському та іншій старшині, після чого швидко почав пробиватися різб юрбу шляхтичів та слуг. Але ж товариша з гусарської хоругви Любомирського ніде не бачив. Він протиснувся до сіней, глянув над головами п’яних пахолків і…

— Мил’с’дар, не мене шукаєш?

Швірський весело поглядав на француза. Він підкрутив вуса та указав на двері, що вели до комори.

— Іду як раз спробувати найкращого ліпца, який пан Одживольський в пивничці приховав. Дозволь, мил’с’дар, за мною, і спробуєш таких особливостей, яких і при дворі Людовіка даремно було б шукати.

Дантез пішов за шляхтичем. Не міг він забити Швірського на очах всіх гостей. Але ж, може спосібність на те знайдеться в пивничці?

Швірський зайшов до комори, одгорнув килим, що лежав на підлозі, відкриваючи кришку, що вела до невеликого льоху. Розглянувся, чи ніхто їх не бачить, після чого підняв кришку та, взявши свічку, почав спускатися в чорну безодню. Француз пішов за ним. Вони зійшли до невеликої пивниці з кам’яними стінами, під якими лежали широкі кувшини, барильця та бочки. Швірський поставив свічку на верхньому денці старої бочки, потім відшукав відповідне барильце і схилився, щоб вийняти шпунт.

— Готуй, мил’с’дар, стакани! — весело заволав він. — Зараз вип’ємо за пана здоров’я!

Дуже швидко і тихо француз витягнув з-за паса лівака. Така оказія могла більше і не повторитися! Він намірився вдарити і…

Ні, не міг він нанести удару.

«Та забий же його, дурень!» — крикнула у нього в голові Євгенія.

«Так, нанеси йому удар в спину, — зашептав йому на вухо голос батька. — Покажи, чого ти вартий. Вбий шляхтича, який надав тобі гостини…».

Дантез здригнувся. Він бажав смерті цього бунтівника. Швірський також був достойним її, як і кожен найманий вбивця, який бунтував супротив зверхників…

І все ж Дантез вагався. Рука з вбивчим стилетом тряслася все сильніше.

Не міг він себе перебороти, ще хвиля, дві, ще тільки одна мить…

Швірський обернувся!

Француз обернув лівак в пальцях, хватаючи його за лезо. Подав зброю рукояттю в сторону шляхтича.

— Спробуй, ваша милість, ліваком. Може буде краще, ніж голою рукою.

— Отут ваша рація!

Шпунт, підважений лезом стилету, відскочив. Швірський налив меду до кружок, підняв одну догори.

— Здоров’я вашої милості! Щоб цілим додому повернувся!

Випили. Шляхтич обтер вуса верхом долоні.

— Не слухай, ваша милість, пана Барановського, — буркнув він. — То правда, що бунт кривавий, однак, ми можемо його закінчити, чи брести і далі в морі крові і без кінця мститися козакам.

Француз мовчав.

— Ти певно того не розумієш, але… Тільки одна дорога перед нашим народом. Або ж ми будемо великими і по-християнськи вибачимо, або ж…

Дантез напружив слух.

— Один мотуз нас чекає, чи то на московській, чи то на язичницькій шибениці.

Повисла тиша.

— Ти цього не розумієш, німчура, — покачав головою Швірський. — От, вважаєш, то є якісь наші внутрішні справи, порахунки та завидки. То правда. Кого в Парижу, у Відні чи Севільї турбує доля Речи Посполитої? Хто знає, де знаходиться Україна? Хто знає, що воно таке: українські козаки і польська шляхта? Ніхто. Однак, якщо надійде час, коли ви, нічого не знаючи, спробуєте нас засуджувати та приймати рішення щодо нашого майбутнього, тоді кажу тобі: горе нам! А тепер дозволь, що я тебе покину. Мені треба поговорити з мил’с’дарем Барановським. В чотири ока. Він вже чекає мене перед дворищем. І певне вже його терплячка уривається.

Він повернувся і покинув пивничку. Дантез залишився один. Він підняв свій лівак і ще довго не був у стані прийти до себе.

— Не міг я… — прошептав він зблідлими вустами. — Не в цьому дворі… Не того шляхтича…

Коли він вийшов з двору, все вже було кінчено. Він ледве пропхався крізь челядь та п’яну шляхту. Швірський лежав на землі з розрубаною головою, в калюжі червоної крові. Барановський опустився над ним на коліно, витираючи чорну шаблю о полу жупана.

А потім вищирів жовті зуби, піднявся та повів страшним, мертвим поглядом по обличчях панів-братів.

— А якщо хтось кривиться на мене, що я правоту свою доводив, тоді прошу на шабельки, тут, перед ганком!

Він направився в сторону двору. За крок від Дантеза затримався.

— Пане француз, дозволь мил’с’дар, за мною, — сказав він. — Щось мені здається, що ми з одного гнізда птахи…

Вони зрозуміли один одного без слів. Ні… То Барановський зрозумів француза. А от Бертран його — ні в зуб ногою.

І вперше від не сповненої екзекуції він був по справжньому наляканий.

— З Пшиємським я вашій милості не допоможу, — сказав Ян Барановський. — Значна то персона і генерал коронної артилерії. Однак, доки під Глинянами табір стоїть, можу вказати тобі корчму, куди він приїздить погуляти.

— Дякую вашій милості.

— А як ти мислиш схилити мил’с’даря Пшиємського до планів гетьмана? — спитав Барановський.

— Золото, мій пане. Його блиск захоплює не одних лише плебеїв. А ваша милість може бути впевненою в щедру винагороду і милість гетьманську за надану мені поміч.

— А знаєш, — прошептав шляхтич, — де я нагороду Калиновського маю?

— Не розумію, — буркнув зблідлий Бертран. — А нащо ж тоді пан свідчить мені допомогу?

— Мої дітки, — прохарчав Барановський на вухо Дантезові. — Мої діти звертаються до мене… Доки вони стануть за тебе шептати, до тих пір можеш покладатися на мою шаблю.

— А якщо перестануть?

— Може, — Барановський вишкірив жовті, пощерблені зуби, — може, я тебе вб’ю.