Читати книгу - "Семен Жук і його родичі, Олександр Якович Кониський"

«Що тобі за охота,» говорив другого дня Жук Соні, «слухать залицянє отого ґутаперчевого Литвина.»

Соня з дивовижою глянула на Семена.

«Мене вчора велика досада взяла,» говорив Жук далі, «як ти не заборонила ёму стиснуть твою руку… я бачив.»

Соня всміхнулась и сказала: «чи не мислиш ти, що я люблю Оскерку?»

«Сёго я не знаю!.. може й любиш… хто вас розбере…»

– «Сеню! Сеню!» одповіла Соня таким голосом, в котрому чутно було и жаль и докір. «Не сором тобі так думать! чи вже ж би я тобі не сказала, коли-б справді кохала Оскерку!»

Семен встромив в Соню своі чорні очи и так пронизував її своім поглядом, так пильно дивився на неі, наче судя дивиться да провинника, котрий не тілько не признається, а одно твердить: «знать – нічого не знаю.»

– «Я мислила, Сеню, що ти лучше мене знаєш… Чи вже ж може тобі не прийшло на думку, що таких, як Оскерко, я не можу любити?!.. Ні!.. не полюблю я чоловіка, котрий стоіть низше мене, на котрого мені треба дивиться з гори…»

Жук наче трохи заспокоівся, хоча ёму й самому чудно стало, як навернулось до ёго питане: «й яке мені діло – кого вона любить?» Одначе не на довго він заспокоівся. Трохи-по-троху очевиднійш становилась з ним якась переміна: став він сам замикаться в хаті ніби для того, щоб ніхто не перебивав ёму читать хемію – а перше сёго не було!.. Сяде він біля столу, розкриє книжку, підопреться обома руками, вліпить очи в книжку, хоче читать, але очи не бачать книжки: думки якісь чудні лізуть в голову. Сидить він так собі довгенко, закриє книжку, встане, вийде в салю и мовчки ходить… довго ходить…

Серце матери єсть первий віщун: воно зараз почує, коли в дитини що-небудь незвичайне скоілось. Жучиха зараз запримітила, що її син «чогось скучає».

– «Що се ти, сину, не поідеш до Віренка?» говорила Жучиха Семенови.

«Не хочеться, матусю… нехай… завтра поіду!..»

– «Поідь синку; а то засидівся дома… Тобі, мабуть, скучно… якийсь ти не веселий…»

«Ні, матусю! то вам так здається, а мені весело, як и за-всігди.»

Жучиха тихенько повела головою; а Семен попросив Соню заграть ту Бетговенову сонату, котру вона грала того вечора, як Оскерко перевертав ій ноти. Соня не одмовила й заграла. Жук знов так як и тогді дивився на Соню й так як й тогді поціловав її в подяку…

И на сей раз Жук, цілуючи Соню, почувствовав, що кров підходить в голову! в висках у ёго застукало, наче молотком, а в серци почулось ёму чувство – не злоби й ревности, як в перший раз, але якесь мягке, тихе, ніжне, спокійне чувство…

Минали дні. Жук становився все смутнійш и все більш и більш слідив за Сонею. Прийде Оскерко – Семен з Соні и очей не спустить, так и ходить слідом за нею, насторочить, мов заяць, уши, силкуючись піймать кожне слово и Оскерка и Соні. Розійдуться – Семена візьме сором від того, що він слідить за сестрою.

«Та що ж отсе діється зо мною! Господи! сам себе не розберу… чи не зсунувся я з глузду!.. Чого отсе я за нею сліджу… яке мені діло!.. аж я своім висліджуванєм заподіваю и собі и ій велику наругу…» думав Жук.

Трудний час наступив для Семена: кожен раз, як приходив Оскерко, Жука кидало в пропасницю… Нема Оскерка – Жук вірить, що Соня ёму правду сказала, що вона не любить Оскерка, й не може ёго любити… Появиться Оскерко, заговорить з Сонею – для всіх очевидно, що Соня витає ёго тілько віжливо, як и кожного гостя, одному Семенови здається щось инче… Залізе зараз до ёго в душу сумлінє и мов якийсь голос невидимий шепче ёму, що Соня не сказала ёму правди, що Соня кохає Оскерку…

Соня не могла не запримітити, що брат слідить за нею, що він ніколи не покидає її на самоті з Оскеркою. И не досада брала її на Семена, але ій становилось якось приятно: хоча вона й не могла зрозуміть, чого для неі приятно висліжуванє Семена.

Наступив великий піст; на дворі запахло весною, сніг починав розтавать. На первім тижни, по заведеному звичаю, Жучиха з усією семєю говіла. Вернувшись у вечері од сповіди, Жучиха лягла раньше від звичайного спать; Семен сидів з сестрами. Розмова йшла про Джура, бо не за довго до того прийшов від ёго лист. Рися впала в смуток и пішла до себе в кімнату, Соня и Семен остались у двох и вели розмову: чи буде Рися щаслива за Джуром… Зозуля на годиннику прокуковала десять раз. Соня встала, щоб ити спать.

«Трівай ще трохи Соню! посидь!.. Мені щось дуже скучно на душі,» сказав Семен.

Соня сіла й одповіла: «ну, добре, посижу, тілько з умовою: щоб ти сказав мені по правді те, про що я спитаю…»

«А хиба я коли брехав тобі?» спитав її Жук.

– «Ні, сёго не було… та так… якось… знаєш…»

«Ну, кажи: – що?»

Соня підійшла близше до Семена, стала перед ним, положила своі руки до ёго на плечи и сказала:

– «Ну, гледи ж Сеню! говори правду; кажи: від чого ти такий скучний?»

«Хто?.. я?.. я, здається… та з чого се ти взяла?..»

– «От – бач! бач!.. вже й починаєш викручуваться… й не хочеш прямо сказать!.. от – се вже не гарно.»

Семен замислився; він не ждав, щоб Соня дала ёму таке питанє, и не знав, що ій одповідать… Брехать не хотілось, а правдивоі причини свого сумованя він и сам мабуть собі не вияснив.

– «Так що ж?» допитувалась Соня, «скажеш, чи ні?»

«Що ж казать тобі?.. я й сам не знаю, що зо мною… здається, я й не скучаю… а так щось… таке иногді найде на мене, що й не второпаю, що діється зо мною… часом приходить думка, чи здоровий у мене мозок…»

– «Я вірю тобі… може ти й не знаєш причини; бо може чи й шукав її. Хочеш, я тобі поможу: давай шукать разом причину твого смутку…»

Жук всміхнувся и сказав: «Гм!.. давай, коли не хочеш ще спать.»

– «Тебе ніхто нічим не образив?» спитала Соня.

«Ні, ніхто.»

– «А Оскерко?… За що ти на ёго сердишся, за що ненавидиш ёго?» и Соня скинула на Семена довгий допитливий погляд.

Семен почервонів, у висках у ёго застукали жили… Одначе він посилкувався усміхнуться и