Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Потім розмова перекинулась на Вероніку і дві статуї в місті Панеаді, які вважалися зображенням Ісуса Христа й покаянної Марії Магдалини.
— Оце так! — вигукнув молодий бородань. — Щодо цих статуй уже немає жодних сумнівів: то імператор Адріан, а жіноча постать — символ міста, яке схилилося до ніг імператора
Старий незлобиво наполягав на своєму, а його співрозмовник заперечував. Позираючи на мене, він уперто повторював:
— Адріан!
— …По-грецькому Бероніке, звідси — Вероніка…
— Адріан! (і позирк на мене).
— Або Вероніка від Vevaicon — цілком можливе спотворення…
— Адріан! (до мене).
— Бо Бероніке з «Пілатових діянь»…
— Адріан!
Бородань одно повторював «Адріан» і все поглядав на мене.
Коли обидва на якійсь станції вийшли з поїзда і лишили мене самого в купе, я підійшов до вікна і подивився їм услід. Вони сперечалися й далі на ходу.
Зненацька старий побіг, певне, терпець йому увірвався.
— А хто це сказав? — з викликом гукнув услід йому бородань.
Той обернувся й голосно кинув:
— Каміло де Меїс!
Мені здалося, що він вигукнув це ім’я для мене, бо я саме під впливом їхньої суперечки несвідомо торочив: «Адріано… Адріано…»
Я негайно викинув «де» і зберіг «Меїс».
— Адріано Меїс… Гаразд. Адріано Меїс звучить гарно…
Повторивши кілька разів «Адріано Меїс», я вирішив, що це прізвище та ім'я якнайліпше пасує до голеного обличчя, окулярів, довгого волосся, а також до крислатого капелюха, якого я збирався носити.
— Адріано Меїс. Чудово! Мене охрестили!
Геть-чисто відкинувши всі спогади про минуле, я почав переконувати себе, що з цієї хвилини починаю жити по-новому. Охоплений щирою дитячою радістю, я відчув душевне піднесення. Здавалося, що свідомість моя незаймана й прозора, а дух бадьорий і готовий здолати все задля створення мого нового «я». Я радів від самої думки про знову здобуту волю. Ще ніколи не дививсь я на людей і на речі під таким кутом зору. Розвіявся раптом туман, що приховував їх від мене, і нові стосунки, які неодмінно мали виникнути між нами, уявлялись мені легкими й радісними, бо для повного задоволення життям нічого не потребуватиму від своїх ближніх. Як легко на серці! Яке солодке, яке світле сп’яніння! Доля визволила мене з тенетів буденності, зробила стороннім спостерігачем усіх тих клопотів і турбот, що ними переймаються інші, й попереджала: «Ось побачиш, скільки є в житті цікавого й дивовижного! Скажімо, отой бородань — заливається жовчю й доводить до божевілля бідолашного дідуся, твердячи, ніби Ісус Христос був найпотворніший з людей…»
Я всміхався, без зупину всміхався всьому на світі: деревам, які бігли мені назустріч, прибираючи на своєму ілюзорному бігу чудернацьких поз; маєткам, розкиданим там і сям, де орендарі на всі заставки лають тумани — запеклих ворогів оливок — та сваряться кулаками на небо за те, що не посилає їм дощу. Я всміхався до пташок, які злякано пурхали, загледівши чорне чудовисько, що з гуркотом котилося полями; всміхався до тремтячих телеграфних дротів, по яких летіли в газети новини, подібні до повідомлення з Міраньйо про моє самогубство в маєтку Стіа; всміхався убогим вагітним дружинам обхідників колій: вони понадівали картузи своїх чоловіків і протягували назустріч поїздові нерозгорнуті прапорці.
Раптом я глянув на обручку, що й досі муляла мені безіменний палець лівої руки. Мене ніби хто обухом по голові вдарив. Замруживши очі, я зірвав ту золоту обручку, щоб ніколи вже не бачити її. Та враз пригадав, що вона розкривається зсередини, і на ній вигравіювані імена: «Маттіа — Ромільда» і дата весілля. Що ж мені з нею робити?..
Я розплющив очі й деякий час, примружившись, дивився на обручку, що лежала на долоні.
Світ мені потьмарився.
Ось вона, остання ланка того клятого ланцюга, який ще зв’язує мене з минулим! Маленька обручка, така легка і водночас жахливо важенна! Але ж ланцюг розірваний, отож треба знищити й цю останню ланку.
Хотів викинути обручку за вікно, та стримався. Мені досі щастило, тож не варто спокушати долю. Все може статися: раптом якийсь селюк випадково знайде на полі обручку з вигравіюваними двома іменами і датою весілля, і, переходячи з рук у руки, обручка розкриє істину і доведе, що в маєтку Стіа втопився аж ніж не бібліотекар Маттіа Паскаль.
«Ні, ні, — подумав я, — пошукаю надійніше місце. Але де?»
В цей час поїзд зупинився на черговій станції. Я глянув у вікно, і в мене відразу виникло рішення, яке спочатку здалося огидним. Я розповідаю про це, аби вибачитися перед тими, хто намагається не сушити голови роздумами, хто звик до гарних жестів і прагне забути, що в людей є деякі потреби, котрі повновладні над усіма без винятку, навіть над тими, хто приголомшений тяжким горем. І Цезар, і Наполеон, і, хоч це й принизливо на перший погляд, найвродливіша жінка… Досить. З одного боку написано «Ч», з другого — «Ж». Ось туди я й укинув свою золоту обручку.
Потім, не так задля того, щоб розважитися, як бажаючи надати дещо нового змісту моєму новому існуванню, яке поки що лишалося непевним, я заходився вигадувати біографію Адріано Меїса. Питав сам себе, хто мій батько, де я народився і таке інше. Мусив зважувати все, запам’ятовувати найменші подробиці.
Я — єдиний син, щодо цього ніяких сумнівів бути не може.
Чи на світі є ще хоч одна людина з такою незвичайною долею? А чому б і ні? Може, нас багато? Може, є в мене побратими, що також опинилися в подібному становищі? Це ж дуже просто — залишити капелюх і піджак з листом у кишені на парапеті мосту через річку, а потім не кинутись у воду, а любісінько поїхати до Америки чи ще куди-небудь. Мине кілька днів, а там, дивись, і виловлять труп, який важко розпізнати, — звісно, гадатимуть, що того, хто залишив листа на парапеті. І жодних сумнівів! Правда, в мене вийшло не так: ні листа, ні капелюха, ні піджака я не лишав, усе сталося всупереч моїй волі. Одначе я такий самий, як і всі інші, з тією лише різницею, що можу втішатися волею без жодних гризот. Доля подарувала мені це щастя, отже…
Отже, я син-одинак. Народився… Місце народження ліпше не уточнювати. Але ж як бути? Не можна ж народитися на хмарах і взяти собі Селену за бабу-повитуху! Хоч я читав якось у бібліотеці, ніби в античному світі, окрім багатьох інших обов’язків, на неї покладали й цей. Тому жінки, які були при надії, кликали її на допомогу, називаючи Людиною.
На хмарах, звичайно, народитися не можна, але,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання», після закриття браузера.