Читати книгу - "Знак біди"

11

Степанида сама не знала, як пережила ту годину вранці, коли німці трусили садибу, перевертали пожитки. Те, що вночі її ніхто з них не бачив, було вже зрозуміло, але від того легше не ставало, різне думалося. Знов же гвинтівка пропала саме тут, на хуторі, і того, мабуть, було досить, щоб жорстоко покарати його господарів. Дивно, як учора вночі, охоплена одним-однісіньким бажанням завдати їм шкоди, вона про те не подумала. А як зміркувала, то їй стало страшно.

Та поки що все обійшлося, німці всі забралися, при кухні залишився один тільки Карло, і їй наказали допомагати йому: спочатку начистити картоплі (троє повнісіньких відер), далі перемити зо два десятки плескатих котелків з накривками; а ще Карло примусив вишурувати піском два закурені чани й на додачу випрати якесь кухонне ганчір’я в гарячій воді з милом. Усе це вона робила зумисне мляво, без жодної охоти, і потроху, в міру того як вона заспокоювалась після вранішнього переляку, зростала її тривога за поросятко — як воно там? Треба було його погодувати, а то, мабуть, кувікає на весь яр, раптом хтось набреде, випустить чи вкраде, — що тоді на господарстві залишиться?

Але Карло не відпускав її ні на крок від кухні, все давав роботу, вона мовчки й безвідмовно виконувала. Полуднувати німці чогось не приїхали — може, трохи не впорались на мосту чи відробляли за вчорашнє святкування. Приїхали вони тільки перед смерком і одразу обліпили кухню — всі, видно, перевтомлені, зголоднілі, обвітрені. Петрик уже викопав і обгороджував парканчиком офіцерський клозет на городі, а вона шуснула від кухні до сіней, і вартовий відступив убік — тепер він дозволив зайти до комірчини.

Степанида зайшла й причаїлась — боялася попастися комусь на очі, все думалося: а раптом хтось із них упізнає чи здогадається, що саме вона взяла гвинтівку. Якби не нужда, вона й не вилазила б із цієї комірчини, де мала притулок і схованку і де вранці все було перевернено й перекинуто. Петрик ще не прийшов із городу, й вона трохи пересовувала по кутках діжки, начиння, повісила шмаття на цвяхи по стінах. Гнилий осінній день надвечір і геть зледащів, замрячило, німці не дуже гасали по подвір’ю, а якось швидко побрали свої котелки з м’ясом біля кухні й позашивалися в палатку.

Коли надворі повільнішало, Степанида зібрала в банячок решту старої вареної картоплі з цеберка, трохи посипала її ґрисом, глянула у віконце. Довкіллям брався швидкий осінній притемок, коло кухні нікого вже не було, окрім Карла, який, натягнувши на голову косий клинець плямистої накидки, наводив там порядок. І вона з банячком, прикритим полою ватянки, вийшла із сіней, втім, одразу наткнувшись на вартового — літнього носатого німця в насуненій на вуха пілотці. Він стояв під стріхою на ґанку і одразу простягнув ногу перед порогом.

— Ес іст ферботен! Нельзя!

— Не можна? Он як...

Вона не стала ні проситись, ані умовляти німця — з хати долинали лихі слова фельдфебеля, значить, він або той офіцер наказали вартовому не пускати її на подвір’я. «Щоб ви всі виздихали!» — сказала вона собі подумки й повернулася в комірчину.

Степанида поставила банячок коло порога, сіла на сінничок і просиділа так, аж поки до комірчини не причвалав Петрик. Від нього війнуло холодною сльотою, хоч Петрик зовсім не здавався промерзлим чи натомленим, а радше веселим і задоволеним.

— Жінко, живемо! — з неприродною для нього жвавістю заговорив він од порога. — Сортир зробив, ну цей, клозет... Офіцер похвалив.

— Може, вилаяв?

— Ні, похвалив, їй-бо... По плечу так поляпав. Гут сказав.

— Гарно ти вислужився, — в’їдливо сказала Степанида, трохи дивуючись у душі з Петрика: знайшов радість.

— Та не вислужився, дідько б їх узяв! — з прихованим запалом заговорив. Петрик. — А ось подумав, мо’, скрипку віддадуть.

— Не віддадуть, — сказала вона. — Не для того брали.

— А для чого вона їм? Грати ж не вміють.

— А може, і вміють.

— Аби вміли, вже грали б. Я знаю.

— Ну йди, проси, — сказала вона, думаючи, одначе, про інше.

Вона думала, що поросятко, мабуть, пропаде, просто перемерзне в таку холоднечу, якщо спершу не здохне з голоду у тій норі. І що робити? Хіба попроситись по якійсь нужді із садиби, може, пустили б? Але яку причину придумати, щоб повірили, вона не могла зметикувати й напружено думала, думала.

— Ану піду, — наважився Петрик, продовжуючи, втім, стояти на місці.

І тоді вона згадала про своїх недостріляних курей, що, мабуть, кудись подалися з хутора чи, може, поховалися в яру. Ходячи вдень біля кухні, вона крадькома все поглядала поза хату, чи не з’явиться котра. Але жодна не з’явилася, отже, десь добре зашилися.

— Попроси там, щоб пустили курей пошукати. Курей, скажи, розігнали вчора.

— А що? Можна. Ну, Господи, помилуй!

У темряві не було видно, але вона знала: Петрик перехрестився й помалу, нерішуче відчинив двері. Потім, трохи згодом, із сіней почувся тихенький стук в інші двері, до хати, і Степанида захвилювалася — чортзна, що зараз буде? Хоч би живим повернувся її Петрик.

Однак, здається, його пустили до хати, і він пропав там надовго. Вона чекала й слухала, але звідти нічого не було чути, окрім деяких ненаських слів, зрозуміти щось із яких було неможливо. І раптом тоненько, співуче загучала одна струна скрипки, друга й третя — зграйно загучали, і вона впізнала Петрикову руку. До чогось іншого він був не дуже зугарний, а от грати умів, як мало хто інший. «Невже віддадуть?» — з якоюсь сумною радістю подумала Степанида. Петрик, однак, не повертався, а замість нього з хати хвилююче-співучо полинула музика давньої улюбленої нею «Купалинки». Степанида слухала-слухала, душачи в собі щось жалісливе, що владно брало у свій бран, і вона не стрималася. З очей випливло одна за одною кілька сльозин, вона хутенько витерла їх з лиця ріжечком шорсткої хустки й знову причаїлася, слухаючи. Петрик грав гарно, чисто і навіть старанно, як колись грав молодим на вечірках у Висілках, Замошші, Ґудзах у