Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

Вірний своєму слову, мій брат за тиждень побудував нашу домівку і увінчав її подвійною покрівлею з найкращої місцевої костриці. За роки моєї роботи на нього, Хосе Антоніо добився успіху, який йому навіть не снився, і частину заслуг за це я можу приписати собі, бо мені приходили до голови ідеї, які, правду кажучи, мали належати архітекторові. Однією з найрентабельніших було збудувати колонію «Рустикальні доми» на березі озера і продавати їх у столиці втридорога — як літні будиночки.

— Це дурна ідея, Віолето, ми надто далеко від столиці, ніхто не їхатиме стільки годин поїздом чи автомобілем, аби скупатися в крижаному озері, — заперечував Хосе Антоніо, однак послухав мене.

Це дало такий чудовий результат, що згодом не було відбою від клієнтів, які бажали вкласти гроші у схожі проекти. Я займалася пошуком відповідних місцин, купівлею земельних ділянок і дозволами на будівництво.

— Ти заплатиш мені добрі комісійні за кожен із цих будиночків, які ми продамо, — зажадала я від брата.

— Що ти, Віолето? Хіба ж ми не родина? — відповів він.

— Саме тому.

На ту пору я була дуже невибагливою, а мої витрати — мізерними, позаяк мешкала з Хосе Антоніо і в Сакраменто не знала спокус. Я заощадила певну суму, взяла позику в тому самому Регіональному банку, де був рахунок «Рустикальних домів», купила земельну ділянку і профінансувала вісім наших будиночків, оточених садками, зі спільним басейном — аби виправдати ціну. Вони добре продалися, я сплатила позику і повторила операцію. До свого одруження я встигла збудувати чотири такі колонії і, як пояснила Фабіанові, планувала й далі вкладати гроші в цю справу та інші, які могли підвернутися мені в майбутньому. Це було незвично. Жінки мого соціального кола не працювали, а тим більше в провінції, де життя відставало на кілька десятиріч.

Я запевнила Фабіана, що моя робота не вадитиме моїй ролі доброї дружини, господині дому і майбутньої матері, і він знехотя мусив із цим погодитися. Крім соціальної ганьби, це означало, що його дружина однією ногою буде в місті, а іншою в селі. Я людина вперта, і якщо мені щось вхопиться голови, відмовитись від цього я вже не можу. Тож поки він вчився, проводив експерименти, писав і навчав з одержимістю божевільного вченого, я взяла на себе домашні витрати, заощаджувала гроші і щомісяця виплачувала дядькові Бруно певну суму на утримання моїх тіток, від якої він щоразу відмовлявся, однак я депонувала її на рахунок для непередбачених витрат, які були завжди: здохла Клотільда і треба було купити їй заміну, під час землетрусу завалилася загорожа, був неврожай, всох колодязь, у Факунди озвався жовчний міхур і треба було оплатити операцію.

Те, що я працювала, заробляла гроші й утримувала дім, було образливим для мого чоловіка. Я почувалася винною і намагалася мінімізувати свої зусилля, ніколи прилюдно не згадувала про свою роботу, а коли хтось торкався цієї теми, казала, що це тимчасове хобі, аби розвіятися, і що з появою дітей, я, звісно, його облишу. Проте в глибині душі вже не вважала себе ні на що не здатною нездарою, бо усвідомила, що вмію заробляти гроші. Я успадкувала це вміння від батька — з тією відмінністю, що я обачна, а він був палисвітом. Я думаю і розраховую, а він шахрував і випробовував долю.

Чому вмирає кохання? Не раз я ставила собі це питання. Фабіан не дав мені жодної причини розлюбити його, навпаки — він був ідеальним чоловіком, не докучав мені, нічого не просив. І тоді, і до самої його смерті він був делікатною людиною. Ми добре жили на те, що я заробляла, і на допомогу, яку він отримував від своєї родини, в нас був затишний дім, світлини якого з’явилися в архітектурному журналі як взірець повнозбірного будівництва; Шмідти-Енґлери прийняли мене так само добре, як інших невісток, і я інтегрувалася в німецьку колонію, хоча так і не змогла вивчити жодного слова їхньою мовою. Мій чоловік став найавторитетнішим експертом країни в своїй галузі, а мені вдавався кожний бізнес, який приходив мені до голови. Одним словом — наше життя в очах інших було майже бездоганним.

Я любила Фабіана, та знаю, що ніколи не була в нього закохана, як це не раз зауважувала мені міс Тейлор. За п’ять років наших заручин я пізнала його вздовж і впоперек, вийшла заміж, знаючи, яким він є, і те, що він ніколи не зміниться, але мене він знав погано, а ще я дуже змінилася. На мене наганяла нудьгу його лагідна і передбачувана вдача, його одержимість племінними бугаями і тільними коровами, його байдужість до всього, що не стосувалося його особисто, його штивність, його непорушні й старомодні принципи, його зарозумілість чистого арійця, її посилили роки нацистської пропаганди, яка доходила й до нас з іншого кінця світу. Хоча я не можу докоряти йому за цю зверхність, бо всі ми вірили, що іммігранти з Європи є кращими, ніж ми.

Це дуже расистська країна: ти ж бачиш, Каміло, як ми повелися з індіанцями. Один із моїх родичів, який в середині ХІХ століття був депутатом, пропонував застосувати до індіанців силу або ліквідувати їх, як це зробили в Сполучених Штатах, бо це скоти, яких годі приборкати, вороги цивілізації: вони живуть в розпусті, неробстві, пияцтві, брехні та зраді, і з усієї цієї мерзоти складається їхнє життя — такими були його точні слова. Це судження було настільки поширеним, що влада запрошувала людей з Європи — особливо німців, швейцарців і французів — приїздити і колонізувати південь, щоб покращити расу. Ми не мали африканської чи азіатської імміграції, тому що в консулів були вказівки перешкоджати їй; євреїв та арабів також не зустрічали з розпростертими обіймами, та в кожному разі вони приїжджали. Гадаю, що колонії іноземців, які зневажали індіанців, були не надто високої думки і про метисів.

— Ти не метиска, Віолето, всі наші предки були іспанцями або португальцями, в нашій родині нема ні крап­лини індіанської крові, — сказала мені тітка Пілар, коли ми заговорили на цю тему.

Якщо в мене лишались ті самі сумніви, які я мала до заміжжя, то у Фабіана наш зв’язок ніколи не викликав питань, він не помічав, що я віддаляюся, бо для нього це було щось немислиме: ми ж бо склали присягу перед Богом і людьми любити та шанувати одне одного аж до смерті. А це довго. Якби я підозрювала, яким довгим може бути життя, то змінила би цей пункт шлюбної угоди. Одного разу