Читати книгу - "Наприкінці приходить смерть"

А дівчина дедалі гостріше відчувала, що цього слід уникнути за будь-яку ціну. Батько одразу ж рознесе новини на весь світ, а Ренісенб була певна – так підказувала їй інтуїція – що цю знахідку краще тримати в таємниці. Проте якби їй довелося пояснювати чому, це було б непросто.

Ні, їй була необхідна саме порада Горі. І цього разу він, як завжди, знатиме, як правильно вчинити. Він забере в неї намисто, і тієї ж миті тривога і спантеличення минуть. Він гляне на неї своїми добрими серйозними очима, і вона відразу відчує, що тепер усе гаразд…

Ренісенб відчула спокусу довіритися Кайт, але за мить передумала. Невістка не годилася для цього, вона не вміла уважно слухати. Можливо, якщо поряд не буде дітей… ні, це не годиться. Кайт хороша, але дурна.

Ренісенб подумала: «Лишаються ще Камені… та бабуся».

Камені? Було щось приємне в думці про те, щоб розповісти Камені. Його обличчя чітко вимальовувалося в її уяві, вона бачила, як весела зухвалість на ньому поступається цікавості, а та – стривоженості за неї, за Ренісенб… Чи не за неї?

Звідки це нечиста потаємна підозра, ніби Нофрет із Камені були ближчими, ніж видавалося? Чи здається так тому, що писар допоміг Нофрет здійснити план із розколу родини? Він переконував Ренісенб, що не міг відмовитися, але чи дійсно це так? Важко сказати. Усе, що казав Камені, звучало так просто, природно і правильно. Його сміх був таким веселим, що їй самій хотілося сміятися. Те, як граційно Камені ходив, як повертав голову над лискучими бронзовими плечима, очі, які дивилися на тебе… які дивилися на тебе… думки Ренісенб сплуталися, обірвалися. Очі Камені були не такі, як очі Горі, безпечні та добрі. Вони вимагали чогось, кидали виклик.

Від цих думок щоки дівчини почервоніли, а очі заблищали. Але вона вирішила не розповідати Камені про те, що знайшла намисто Нофрет. Ні, вона піде до Іси. Учора бабуся вразила її. В такому віці, а так добре розуміє суть речей і, на відміну від інших, має до всього практичний підхід.

Ренісенб подумала: «Хай вона і стара. Але вона знатиме, що робити».

* * *

Щойно Ренісенб промовила слово «намисто», як Іса швидко озирнулася, приклала палець до губ і простягла вперед руку.

Ренісенб пошурхотіла сукнею, дістала намисто й поклала його в руку бабусі. Та кілька секунд потримала його близько до своїх підсліпуватих очей, а потім заховала в складках сукні. Промовила низьким владним голосом:

– Жодного слова. Говорити в цьому будинку – промовляти до сотні вух. Я не спала майже всю ніч, міркувала, і я зрозуміла, що багато чого слід зробити.

– Горі з батьком пішли до храму Ісіди, щоб узгодити з жерцем Мерсу чернетку звернення до матері.

– Я знаю. Ну, нехай батько розбирається з духами померлих. А я думаю про те, що стосується цього світу. Коли Горі повернеться, приведи його до мене. Треба дещо сказати й обговорити, а Горі я довіряю.

– Горі знатиме, що робити, – щасливо відказала Ренісенб.

Іса з цікавістю поглянула на онуку.

– Ти часто ходиш до гробниці поговорити з ним? Про що ви з ним розмовляєте?

– О, про річку, про Єгипет, про те, як змінюється світло, і про колір піску внизу, про скелі… Але часто ми просто мовчимо. Я просто сиджу там і відчуваю таке вмиротворення. Не чути ані лайок, ані плачу дітей, ані того, як усі бігають сюди-туди. Я можу спокійно думки гадати, а Горі мені не заважає. А потім я перехоплюю його погляд, і помічаю, що він спостерігав за мною, і посміхаюся… Там нагорі я почуваюся щасливою.

Іса повільно промовила:

– Пощастило тобі, Ренісенб. Ти знайшла щастя, яке живе в кожному серці. Для більшості жінок щастя – це постійно бігати сюди-туди, опікуючись дрібними справами. Для них щастя в турботі про дітей, у сміхові, в розмовах, у сварках з іншими жінками, в любові до чоловіка, яка змінюється люттю, а та – знову любов’ю. Для них щастя складається з дрібниць, нанизаних неначе намистини на нитку.

– І твоє життя було таким, бабусю?

– Здебільшого. Але тепер, коли я багато часу проводжу наодинці з собою, коли я почала погано бачити, коли мені стало важко ходити, я зрозуміла, що всередині мене – таке саме життя, як і зовні. Але я застара для того, щоб осягнути його істинну суть – тож я гарчу на свою маленьку рабиню й насолоджуюся смачною гарячою свіжою їжею, а ще куштую різноманітний хліб, який печуть на нашій кухні, і смакую стиглий виноград і гранатовий сік. Усе минає, а це – лишається. Діти, яких я любила найбільше, уже померли. Твій батько, нехай Ра йому допоможе, завжди був дурнем. Я любила його, коли він лише вчився ходити, але тепер він дратує мене своїм важливим виглядом. Зі всіх своїх онуків я найбільше люблю тебе, Ренісенб, і, до речі, якщо вже мова про онуків, то де Іпі? Я його сьогодні не бачила.

– Він страшенно зайнятий – контролює заготівлю зерна. Батько лишив його за головного.

Іса широко посміхнулася.

– Це потішить юного телепня. Ходитиме тут гордий, як гусак. Коли він прийде на обід, скажи, щоб зайшов до мене.

– Добре, Ісо.

– А щодо іншого, мовчи…

* * *

– Бабусю, ти хотіла мене бачити?

Іпі стояв усміхнений і зверхній, схиливши голову набік, тримаючи квіточку в білих зубах. Здавалося, він дуже задоволений собою та життям загалом.

– Якщо ти не проти витратити хвилинку свого безцінного часу, – відказала Іса, напружуючи очі, щоб краще його розгледіти, і роздивляючись його з голови до ніг.

Її ущипливий тон не справив жодного враження на онука.

– Так, я справді сьогодні дуже зайнятий. Треба за всім пильнувати, бо батько поїхав до храму.

– Молоді шакали гучно брешуть, – кинула стара.

Але на Іпі і це не подіяло.

– Ну ж бо, бабусю, тобі, певно, є що сказати, окрім цього.

– Звісно, мені є що сказати. Насамперед у нашому будинку – час жалоби. Твій брат Собек уже в руках бальзамувальників. А ти ходиш із таким обличчям, ніби сьогодні свято.

Юнак широко посміхнувся.

– Ісо, в тобі немає лицемірства, то чому воно має бути в мені? Ти добре знаєш, що ми з Собеком давно горщики побили. Він робив усе, щоб роздратувати мене,