Читати книгу - "Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз"

Він, знесилений і вологий, падав на перину, і важкі безсонні повіки самі по собі стулялися над його невизначеного кольору очима і він вже не пам’ятав нічого і нікого.

Миронович ще раз пробіг очима рядки з листа Альбіни, і перед ним знову постала висока, худа, сіра, мов цей день, і зла, мов сто тигриць разом, з великими розумними очима жінка в своїх обов’язкових окулярах, які вона скидала тільки тоді, коли виконувала над ним танець живота у ролі вершниці і падала з криком і зойком на його плече, шепочучи йому на вухо:

— Не поспішай. Не поспішай. Це тільки початок.

«Що за жінка, — розмірковував він. — Загадка століття. Зав’язь з любові і ненависті».

Зараз він думав про інше. Егоїстично розмірковував над тим, чи мала Альбіна іншого чоловіка? Чи пізнавала ще когось, окрім нього, з таким натхненням і таким запалом?

— З ким, цікаво, вона буде тепер? — запитав він сам себе, ніби це його справді цікавило. А втім, мабуть, цікавило, коли він сам собі ставив такі запитання. Очевидно, на зло йому вийде за першого-ліпшого заміж. А може, не вийде ніколи взагалі. Це його чомусь найбільше влаштовувало. Тепер вона, розмірковував далі він, підсвідомо думає про малолітнього Альберта і гадає, як у нього, Мироновича, більше урвати грошей, прикриваючись іменем і любов’ю до сина, а може, розмірковує над тим, що прокинеться завтра вранці і нарешті усвідомить, що вона тепер одна, і що вона скаже Альбертові, коли той, прокинувшись, обов’язково запитає:

— Мамо, де тато?

— Що вона йому відповість у цьому разі? Скаже правду, що вона тата залишила, а може, збреше і скаже, що його тато загинув в автомобільній катастрофі. «Скоріше за все, збреше», подумав Миронович.

— Ти повинен від неї піти першим, — щиро радила йому Роксана після їхньої тільки другої зустрічі і чергового скандалу з Альбіною та її вченим татусем. — Довго думатимеш — важко переживатимеш. Чому тобі не наважитися і вирішити це раз і назавжди? Чим швидше ти розлучишся, тим швидше все забудеш. Як це зробила я. Після нашої першої інтимної зустрічі я прийшла додому і сказала своєму Корну: «Корн! Одружуючись, ми дали слово одне одному завжди казати правду. Я її тобі зараз кажу: "Я сьогодні тебе зрадила з Мироновичем. Одразу після телезйомок. Він запропонував мені свої руку і серце"». І тепер мені зовсім легко. Я давно забула Корна. Забудь і ти, — наступала Роксана.

Пригадується, тоді Миронович захищався:

— Але, — мовив він, — я ще про це не думав.

— А чого тут довго думати?! У таких випадках слід діяти рішуче.

— Це не така легка справа, як тобі здається на перший погляд. У нас так багато спільного. Я пов’язаний з дружиною і політично, і фінансово... Мій статус державного службовця такого високого рангу не дає мені морального права...

— Слухай, дивізіє, — перейшла Роксана у наступ по всьому фронту. — А заглядати мені під спідницю і перевіряти, чи є там трусики чи нема — це твій статус? Класти на службовий стіл... і після цього ми говоримо ще про мораль службовця високого рангу?..

— Послухай, Роксано... Ти ж сама вискочила і лягла, — розізлив­ся Вітольд.

— Бо ти мені сподобався, і я не знала, що зі мною тоді трапилося. Я втратила голову... і труси, — додала вона, обіймаючи і цілуючи його. — Ти зрозумів, коханий...

— Ти мені справді подобаєшся, але те, що ти собі зараз дозволяєш, не вкладається ні в які рамки... Я теж можу показати зубки...

— Не дури себе, Вітольде... Окрім грошей, офшорних островів, тебе міцно тримає це крісло... Ти мене й справді можеш покинути і з тобою анічогісінько не станеться, але якщо ти позбудешся цього крісла, з тобою може трапитися те, що нинішній кандидат у президенти пише на своїх гаслах: «Бандитам тюрми!».

— Скажу тобі відверто, мене лякає така провокаційна й цинічна розмова з тобою. Ти дала мені підстави думати, що я несправедливий по відношенню до матері свого сина.

— Вона тебе залишила. Читаю по складах: залишила! Ти її більше не цікавиш... Її цікавлять тільки твої рахунки і та сума, яка з них їй перепаде. Вона вже давно спить з голодним на будь-яке жіноче тіло резидентом, що був законсервований у Західній Німеччині, поки Горбачов не розвалив Союз і не об’єднав дві Німеччини в одну... Її крики і плачі, що вилітають на вулиці крізь щільно зачинені двері й вікна аудиторії, вже давно збуджують юних першокурсників, і ті займаються під вікнами онанізмом, уявляючи собі, з якою небаченою пристрастю віддається викладачеві кількох іноземних мов худюща, як тараня, професорша з питань моралі й етики.

Ця звістка про його екс-дружину прирівнювалася до удару нижче пояса. Він усього чекав від професорші-гуманітарія, але такого...

— І давно це трапилося? — несподівано для самого себе поцікавився він, підводячись з крісла.

— Ще до моєї з’яви, пане Мироновичу, на вашому горизонті. Я ще вам не влаштовувала ні офіційних, ні приватних аудієнцій, коли ваша незрівняна Альбіна Ерастівна втихомирювала незаймане тіло пристрасного і голодного резидента розвідки екс-супердержави.

Миронович дивився на цю писану кралю і вже нічому у цьому світі не дивувався. Тепер він зрозумів, що кожна жінка — це загадка, і кожна з них носить у своїй пам’яті таємницю-спогад, про що може знати тільки один Господь Бог і то, якщо захоче у вільний для себе час займатися такою незвичною для себе картотекою. Він милувався Роксаною, її лицем, вигнутими, як і брови, губами, і прагнув осягнути, чому в людини не може бути все гарним. Чому зовнішня краса ходить поруч з диким цинізмом і нарочитою розв’язністю красунь? Вседозволеністю і всепрощенням. Він розумів — її зовнішня врода, її гострий веселий розум — це те, без чого він вже обійтися не зможе. Все це захоплювало його, але цей непідробний цинізм, ця провокаційність у судженнях лякали його не менше, ніж Альбінині вади — дух протиріч, бажання чинити все навпаки, невизнання ані найменшої критики на свою адресу. И начебто повна непогрішимість весь час відштовхувала його і відносила, мов без’якірний вітрильник, все далі й далі від берега її бажань і від нього самого.

— Діяти слід