Читати книгу - "Там, у темній річці"

і того ранку майже два роки тому, коли дізнався, що вона зникла. «Що ж сталося із Мод, Фліт? Не можу змиритися з тим, що нічого не знаю. Хтось вкрав її, Фліт, та як їм вдалося винести її без жодного звуку? Ти ж пам'ятаєш, яка вона була. Мод верещала б, якби якийсь чужинець намагався її забрати. Та й навіщо красти свиноматку? Підсвинок — це я ще розумію. Людина може зголодніти. Але ж у свиноматки жорстке й гірке м'ясо — невже вони цього не знають? Маячня якась. Навіщо красти таку свиню, як Мод, якщо у сусідній загорожі повно підсвинків?»

Його серце стиснулося від болю, спричиненого одною-єдиною нестерпною думкою: той нетямущий дурень, що вкрав найбільшу свиню замість того, щоб узяти меншу, але смачнішу, напевне, і з ножем поводився незграбно.

Армстронг повністю усвідомлював, як йому пощастило в житті: він здоровий, міцний і розумний; незвичне походження — батько був графом, а мати — темношкірою служницею — трохи ускладнювало життя, але іноді давало переваги. Хоч дитинство у нього й було самотнім, та він отримав гарну освіту; коли прийшов час обирати шлях у житті, йому видали чималу суму на початок власної справи. Він був власником плідних земель; йому вдалося здобути кохання Бесс, і вони разом створили велику та щасливу сім'ю. Такою вже він був людиною — ретельно помічав дарунки долі та радів їм, але водночас дуже гостро відчував і втрати, тож тепер подумки страшенно страждав.

Дитина, що борсається у річці, Мод, що намагається уникнути тупого леза в невмілих руках…

Ці страшні образи рвали йому душу. Так, одне лихо нагадало про інші нещастя, роз'ятрило стару рану, залишену втратою Мод. Його розбурханий розум сфокусувався на найбільшій втраті з усіх, і сльози градом полилися в нього по обличчю.

— Ох, Робін! Де ж я схибив, Фліт? Робіне, синку…

Зараз він був як ніколи далекий від свого первістка, а на серце тягарем ліг смуток. Двадцять два роки він любив його, а що ж тепер? Чотири роки поспіль той відмовлявся жити на фермі, а натомість оселився в Оксфорді, окремо від братів і сестер. Вони не бачили його місяцями, а з'являвся він тільки тоді, коли йому щось було потрібно. «Я ж намагався, Фліт. Але чи достатніми були мої спроби? Що я зробив не так? Чи вже надто пізно?»

Розмисли про Робіна навели його на думку про дитину — Робінову дитину, і все почалося спочатку.

Невдовзі Армстронг побачив якогось старого. Він стояв на дорозі, спираючись на палицю. Армстронг витер рукавом сльози і, зрівнявшись зі старим, зупинився, щоб із ним побалакати.

— У Бемптоні зникла маленька дівчинка, — сказав він. — Їй приблизно чотири рочки. Ви могли б повідомити про це іншим людям? Мене звати Армстронг, я фермер із Келмскота…

На цих словах старий змінився з лиця.

— Тоді маю для вас сумні новини, містере Армстронг. Я почув про це минулого вечора на бою півнів. Якийсь хлопець, що поспішав на ранковий потяг до Леглейду, розповів нам про це. З ріки витягли утопленицю, маленьку дівчинку.

Отже, її не стало. Що ж, цього варто було очікувати.

— Де саме це сталося?

— Поблизу шинка «Лебідь», у Редкоті.

Старигань був доброю людиною. Дивлячись, як побивається Армстронг, він додав:

— Я не стверджую, що то та сама дитина, яку ви шукаєте. Цілком ймовірно, що то інше дитя.

Та коли Армстронг стиснув кобилу острогами й погалопував у бік Редкоту, старий похитав головою й закопилив губи. Учора ввечері він втратив на боях півнів свій тижневий заробіток, та все-таки декому було значно гірше, ніж йому.

Три претензії

Ліч, Черн і Коли спочатку течуть власними маршрутами, а вже потім об'єднують води у Темзі. Так само Вони, Армстронги та Лілі Вайт жили своїм життям, поки не стали частиною цієї історії. Та все-таки це сталося, і тепер вони нарешті зіллють власні життєві потоки в одну ріку.

Поки світ ще був занурений у темряву, хтось прямував берегом проти течії: закутана у кожух опецькувата фігура, вихекуючи пару, поспішала у бік Редкотського моста.

Біля моста вона зупинилася.

Зазвичай люди роблять зупинку на середині моста. Це так природно, що на більшості мостів, навіть на відносно нових, які налічують лише декілька століть, серединка витоптана ногами людей, що барилися, вагалися, вешталися без діла і чекали там. Збагнути цього Лілі не могла. Вона зупинилася біля кам'яної опори — величезної брили, на яку спиралась уся конструкція. Інженерна справа завжди була для неї загадкою: на її думку, каміння не спроможне висіти в повітрі, тож як міст стояв і не падав, Лілі збагнути не могла. Будь-якої миті міць моста могла виявитися ілюзорною, якою, власне, вона й була. Якби у той момент їй трапилося на ньому стояти, Лілі зірвалася б униз, врізалась у воду й долучилася би до померлих душ на дні. Коли можна, вона всіляко уникала мостів, та інколи конче було потрібно перейти ріку. Лілі підхопила край спідниці, глибоко вдихнула і, важко тупаючи, квапливо закрокувала вперед.

Хтось загупав у двері, й першою на цей звук прокинулася Марго. Вимогливість стуку змусила її встати з ліжка, натягнути халат і піти подивитися, хто прийшов. Коли вона спускалася сходами, то думала про минулу ніч: ці спогади втратили присмак казковості та постали перед нею як дивна реальність.

Марго струснула головою, а потім відчинила двері.

— Де вона? — спитала жінка, що стояла на порозі. — Вона тут? Мені сказали, що тут…

«Це ж місіс Вайт із іншого берега ріки» — пригадала Марго.

— Заходьте, люба. Що трапилося?

— Де вона?

— Гадаю, спить. Нема куди поспішати, еге ж? Нумо, запалимо свічку.

— Тут уже є свічка, — почувся голос Рити.

Її теж розбудив шалений грюкіт, і вона стояла тепер на вході до прочанської кімнати.

— Хто там? — знервовано сіпнулася Лілі.

— Це я, Рита Сандей. А ви, гадаю, місіс Вайт? Працюєте на отця Гебґуда?

Свічка в руках у Рити замерехтіла, і Лілі почала крутити головою, оглядаючи кімнату, й тупцювати від нетерпіння.

— Маленьке дівча… — знову завела вона, та вже не так упевнено, споглядаючи за обличчями Марго та Рити.

— Я думала… Чи вона мені наснилася? Наче ні… Я, мабуть, піду.

За спиною в Рити почулися легкі кроки. То була дитинка, що терла оченята й поволі переступала ніжками.

— Ох! — скрикнула Лілі зовсім іншим голосом. — О Господи!

Навіть при світлі свічки було видно, як вона побіліла. Притиснувши руку до рота, Лілі приголомшлено вдивлялася в обличчя