Читати книгу - "У черзі за святою водою"

У черзі за святою водою

— Ви мені скажіть, чи коли-небудь бачили священика, який вірив би у Бога? — обернулася до натовпу жінка в норковій шубі.

— Бог з вами! Перехрестіться! Згадайте, де Ви є, — зарепетувала жіночка в картатій хустці до брів.

— І правда, як ви так можете? — з пафосом мовив високий добре одягнений сивий чоловік, який у черзі за святою водою мужньо тримав хутряну шапку в руці.

— Погляньте, скільки людей прийшло сюди, слава Богу, повертаються до Бога, а ви… — біля їхнього витка черги саме проходить жінка з релігійним обличчям у чорній довгій спідниці. Таких посилають по вагонах метро збирати на відбудову храмів.

— Більше людей — то вам же більше доходу, — знизує фірмовими плечима норкова шуба.

— Не розумію одного, якщо ви так думаєте, — знову бере слово простоволосий, — навіщо ви сюди, прошу пробачення, приперлися?

— Вас забула запитати, — відповідає норкова шуба.

— Люди, людоньки, не лайтесь хоча б тут! Ви не за вермішеллю.

— А ви чули, що оця… каже?

— Та хоч би що вона казала, а ви стійте спокійно. Благодаті на всіх вистачить.

— Якби ви чули, що вона казала, і вперше, і вдруге, і втретє…

— І що я такого казала? — обурюється норкова шуба, — Та гидко поряд із вами стояти! Піду стану подалі. Майте на увазі, я за дамою в чорнобурковій шубі.

Норкова шуба виходить із черги та стає осторонь. Слово бере чорнобурка: — Жидівка! Відразу видно, що жидівка! Бачили, яка в неї шуба?

— У вас шуба не гірша, у мене такої за все життя не було й не буде.

— Та навіщо би жидівка сюди йшла? У них там є своє.

— А вони нашу святу воду беруть і відправляють до своїх лаболаторій у свій Русалім, вивчають її состав.

— А то нащо?

— Роблять із неї лікарства, креми, а потім нам же і продають. Жиди є жиди.

— А ми й без жидів умиємося святою водичкою та будемо собі здорові.

— А я нею не тільки вмиваюся, а й п’ю щоранку по тридцять міліграмів.

— А як ви п’єте, — зацікавилася жінка, в якої не було й не буде дорогої шуби, — сиру чи кип’ячену?

— Якщо будете кип’ятити, вся благодать википить.

— Правда? А в моєї сусідки від святої води була дизентерія. Швидка забрала.

— А я додаю святої води до всіх страв. І ніякої дизентерії. Все дуже добре.

— До всіх страв, кажете?

— Абсолютно до всіх. І до борщу, і до супу.

— А як ви гадаєте, і картоплю в ній можна варити? Чи картоплі не варто?

— Все варто. Як є свята вода, то є і здоров’я.

— Не кажіть. Самої святої води замало.

— Якщо вірити, то й не мало.

— Та щось усі почали вірити, аж не продихнути. Третю годину стоїмо.

— Не кажіть! Коли не було цього релігіозного екстазу, так було хорошо, прийдеш і за 15 менут возьмеш воду.

— І то вірно! А тепер набігло всяких, хто раніше до церкви ні ногою!

— Ага! Комуністів усяких! І камсамольців!

— Я то завжди сюди ходжу, то можу спостерігати цю картину.

— І я!

— І я!

Виявилося, що в тригодинній черзі на церковному подвір’ї всі ходили до церкви завжди. Ще за Сталіна. Неофітів нема, принаймні ніхто себе не визнає таким. Навколо черги мандрує хресний хід з корогвами зі святим отцем на чолі, кроплять чергу. Всі черговики радісно підставляють обличчя й голови під святий дощик, ревнуючи до сусідів, яким невідомо чому дісталося більше благодаті.

— А мені минулого року хустку намочило хоч викручуй, і я весь рік — тьху-тьху-тьху — зовсім не хворіла.

— Ну звичайно! То ж свята вода!

— Послухайте, — кричить молодиця, що розливає воду з великих виварок, — прошу сюди з банками! Тим, хто з пляшками, наллємо потім!

Черга стурбована. У половини черговиків у сумках пляшки з-під «Пепсі-коли» або «Спрайту». Зате горді власники літрових і трилітрових слоїків відчувають свою релігійну повноцінність і мотивовану перевагу в отриманні благодаті.

— Звичайно, скільки вона може цирпатись із тими ботилками! А в банку раз і налив!

— А я от так боюся впасти, — виправдовується жіночка в коричневому пальтечку і тоненькій не зимовій хустці, — так боюся впасти, розбити банку і розлити святу воду. Тому і взяла цю пляшку. Це один командіровачний зупинявся і залишив її — жіночка ніби хоче довести всій громаді, що вона не п’є сатанинського «Спрайту». А поряд спілкуються дві розкішні панії в дорогих шубах і вечірньому макіяжі, яких мало цікавить громадська думка. Вони розповідають одна одній, як провели різдвяні свята.

— Ну що, ну випили це шампанське по 25 баксів. Ну і що з того? Тепер його нема.

— А хоч є що згадати?

— Ой, ну вся наша жизнь, як ця черга. Чекаєш, ніби буде щось таке, а дочекаєшся, то й нічого особливого.

— Ну не лізьте ж ви без черги! Ви же тут не стояли! Майте совість!

— Так сказали ж, хто з банками, той наперед!

— Хто вам таке сказав?

— Та вони ж і казали! — вони — це молодиця, що розливає воду, — скажіть, правда же з банками наперед?

Розливальниця нічого не відповідає, забувши свій недавній заклик, наливає тоненькою цівочкою до пляшки від фанти святу воду з кухлика, намагаючись не розплескати її.

— Не могли іще одну поставити на розливі, он скільки їх шугає по двору, вперед-назад, вперед-назад. А тут стоїш, уже ноги заклякли. Яїшники відмерзли.

— Не хочете — то й не стійте з вашими яїшниками. Це вам не масло.

— От іменно, що не масло! Це ви правильно кажете, що не масло!

Черга як черга. З усіма неодмінними «Ви тут не стояли» та «Куди ви лізете», з довготерпінням і нетерпінням.

— Ви в Миколи Притиска були? Може, там менша черга?

— Така сама. Правда, там у приміщенні. Не так холодно.

— То, може, туди піти?

— Мені той священик не наравиться. От цей — справді святий отець.

— А що там, на Володимирській гірці?

— Ну там же практіканти правлять! Невідомо, як іще вони воду посвятили.

— Так ви гадаєте, вони можуть щось не те зробити?

— Не знаю. Але мені вже одного разу зуба видирав практікант, то я вже заріклася з ними мати справу.

Звичайнісінька черга з обмінами новинами та приголомшливими одкровеннями. Єдине, чого тут не почуєш, це звичного і ще не забутого: «Хто крайній?