Читати книгу - "Спецназ"

Крім особистої зброї група спецназу має колективну зброю у вигляді гранатомета ЗПГ-16Д, ракети типу «земля-повітря» «Стріла-2», міни для різних цілей, пластикову вибухівку, снайперські гвинтівки та іншу зброю. Загін вивчає як використовувати групову зброю, але не тримає її у групі постійно: групова зброя зберігається на складах спецназу, а її кількість для загону визначається при кожній операції. Операції часто можуть виконуватися лише з особистою зброєю.

Група, спрямована на операцію тільки з особистою зброєю, може отримати необхідну групову зброю пізніше, зазвичай на парашуті. А в разі переслідування група може позбутися не тільки групової зброї, але, частково, і від особистої. Для більшості солдатів втрата їх зброї є злочином, засуджуваним на покарання у штрафному батальйоні. Але спецназ, який користується особливою довірою і діючи в абсолютно незвичайних умовах, має привілей вирішення цієї проблеми, хоча, звичайно, кожен такий випадок пізніше розслідується. Командир і його заступник мають довести, що ситуація дійсно була критичною.

На відміну від повітряно-десантних і штурмових сил, спецназ не має ніякого важкого озброєння типу артилерії, мінометів або бойових машин БМД. Але «не мати» не означає «не використовувати».

При приземленні на ворожій території група може почати свою операцію захопленням машини або бронетранспортера, що належать противнику. Будь-яка машина, включаючи таку із червоним хрестом, є чесною здобиччю для спецназу. Вона може використовуватися для різних цілей: для того, щоб швидко сховатися з зони висадки, наприклад, або для перевезення мобільної бази групи, або навіть для організації нападу на особливо важливі цілі. Ідеальною ситуацією вважається, коли противник використовує танки для охорони особливо важливих об'єктів, а спецназ захоплює один або декілька з них і негайно атакує ціль. В цьому випадку для неповороткого, повільного танка немає необхідності довго подорожувати до своєї цілі.

Безліч інших типів зброї противника, включаючи міномети і гармати, можуть бути використані в якості важкого озброєння. Така ситуація може виникнути під час війни, коли група спецназу, діючи на своїй території, отримає можливість захопити в бою важке озброєння противника, тягнути його ворожою територією і діяти в його тилу в якості справжньої бойової одиниці. Цей фокус широко використовувався Червоною Армією під час Громадянської війни.

Радянське вище командування робить кроки, щоб роздобути чужоземне озброєння навіть у мирний час. У квітні 1985 року в США заарештували чотирьох бізнесменів. Їхній бізнес офіційно був пов'язаний зі зброєю. Їх підпільний бізнес також був пов'язаний зі зброєю, і вони намагалися переправити 500 американських автоматичних гвинтівок, 100000 набоїв і 400 приладів нічного бачення до країн радянського блоку.

Для чого Радянському Союзу знадобилася американська зброя в такій кількості? Допомагати національно-визвольним арміям, які він спонсорує? Для цього керівництво не вагається у постачанні автоматів Калашникова, що простіше і дешевше, і без будь-яких проблем у постачанні боєприпасами. Може, 500 американських гвинтівок потрібні для вивчення та копіювання? Але Радянський Союз захоплював гвинтівки М-16 у багатьох місцях, наприклад, у В'єтнамі. Їх вже вивчили до останньої детальки. Немає сенсу копіювати їх, оскільки, на думку вищого радянського командування, автомат Калашникова відповідає всім необхідним вимогам.

Дуже важко придумати яку-небудь іншу причину цієї угоди, ніж та, що вони призначалися для озброєння груп спецназу. Не для всіх, звичайно, але для груп професійних спортсменів, особливо тих, хто діятиме там, де М-16 широко використовується і де відповідно можна знайти достатньо боєприпасів до неї.

Кількість гвинтівок, приладів нічного бачення і патронів легко пояснюється: 100 груп по п'ять чоловік у кожній, де кожен, за винятком радиста має прилад нічного бачення (четверо в групі); боєзапас для кожної гвинтівки на півдня (200 набоїв), решта добувати у противника . Американські прилади нічного бачення використовуються, головним чином, тому, що батареї та інші необхідні запчастини можна добути у ворога.

Зрозуміло, що це не єдиний канал, по якому надходять стандартне американське озброєння і боєприпаси. Ми знаємо про тих бізнесменів, яких заарештували. Але немає сумнівів, що є й інші, яких ще не заарештували.

Зброя, призначена для спецназу дуже різна, замаскована різними способами: від гітарної струни (використовуваної для задушення при атаці ззаду) до маленького переносного ядерного заряду від 800 до 2000 тон у тротиловому еквіваленті. Арсенал спецназу включає швидкодіючі отрути, хімікати, бактерії. У той же час улюбленою зброєю спецназу вважається міна. Не випадково попередники сучасних спецназівців носили горде звання гвардійських мінерів. Міни використовуються на всіх стадіях операції групи. Відразу ж після приземлення закладаються міни там, де заховані парашути, а пізніше група закладе міни на дорогах і шляхах, за якими вони йдуть від ворога. Найбільш широко в 1960-х і 1970-х роках спецназом використовувалися міни МОН-50, МОН-100, МОН-200 і МОН-300. МОН - це чисто протипіхотна міна, а цифра позначає дистанцію розльоту осколків. Вони розлітаються не в усі боки, а у вигляді вузького пучка в напрямку, який визначив для них мінер. Це жахлива зброя, дуже ефективна в різних ситуаціях. Наприклад, якщо виявлена ракетна установка і немає можливості підійти до неї близько, то можна використовувати МОН-300 для її підриву. Найбільш вони ефективні при вибуху для ураження на вулиці, дорозі, лісових стежках, в яру, ущелині або долині. Міни МОН часто закладають так, щоб накрити ціль перехресним вогнем з двох або більше напрямків.

Спецназом використовується велика кількість інших типів мін, кожен з яких створювався для спеціальних цілей: для вибуху залізничного моста, для руйнування цистерни нафтосховища (і для підпалу відразу ж її вмісту), для підриву конструкцій з бетону, сталі, лісу, каменю та інших матеріалів. Це ціла наука і справжнє мистецтво. Солдат спецназу відмінно володіє ним і знає, як підірвати дуже складні об'єкти з мінімальним використанням вибухівки. Він знає, як при необхідності зробити вибухівку з наявного поруч матеріалу. Я бачив, як офіцер спецназу протягом години зробив кілька кілограмів в'язкої коричневої пасти з абсолютно безпечних і абсолютно невибухових матеріалів. Він також самостійно зробив детонатор з абсолютно звичайних речей, з тих, що солдати спецназу носять з собою: коробка сірників і, врешті, з трасувальної кулі. Одержаний механізм працював відмінно. В деяких випадках можна використовувати прості й доступні речі - газові та кисневі балони, парафіни з додаванням наповнювачів з легких металів. Ветеран цієї справи, полковник Старинов, згадує у своїх мемуарах про виготовлення детонатора з коробки сірників.

Кажучи про міни, ми повинні згадати жахливу зброю спецназу, відому як «Стріла-Блок». Ця зброя використовувалася в другій половині 1960-х і першій половині 1970-х років. Цілком можливо, що зараз її значно поліпшили. У загальних рисах її можна описати як протилітакову міну, оскільки вона діє за тими ж принципами,